Таємна пристрасть

  Після тієї ночі світ Ліліт змінився так, ніби хтось розсунув стіни вулика й відкрив інший вимір. Вона повернулась у свій дім під куполом так само тихо, як пішла, але відчувала, що вже не належить йому. Навіть повітря секції С-17 здавалося чужим: запах мастила і прілого металу більше не притуплював пам’ять про той глибинний пульс, який вона чула під землею. У серці її оселилася нова тиша — не мертва, а тепла, як шовк нічного вітру. У цій тиші звучало ім’я, яке тепер не боялося бути вимовленим уголос: Аш’тар.

  Дні в домі стали схожі на погано повторюваний ритуал. Адам, нічого не підозрюючи, прокидався, пив сурогат кави, перевіряв облік промаси й читав бюлетені гільдії. Він говорив про податки та штрафи, про нові вимоги Адептус Терра, і кожне його слово було важчим за попіл. Ліліт слухала мовчки. Вона виконувала всі звичні обов’язки — годувала дітей, лагодила старий комбінезон, готувала вечерю — але всередині її життя уже не торкалося цих рухів. Вона була ніби двоєдиною: одна — для світу, друга — для того невидимого, що гуло внизу.

  Щовечора, коли гасилися денні лампи й аварійне світло розливало тьмяні кола, Ліліт відчувала поклик підземної пісні. Вентиляційні шахти шепотіли невловимі склади, і кожен звук здавався кроком до чогось більшого за неї. Вона згадувала очі Аштара — темні, з фіолетовим відблиском, і відчувала дивну легкість, що водночас лякала й вабила.

  Він приходив рідко, завжди зненацька. Інколи Ліліт лише відчувала його присутність: ледь помітний аромат солодкуватого пилку, тінь за рогом технічного тунелю. Іноді він з’являвся поруч — так близько, що її серце починало бити швидше. Їхні розмови були короткі й тихі, як удари серця. Аш’тар майже не говорив про себе; він розповідав про Рід — спільноту, де немає вищих і нижчих, де всі голоси зливаються в один, і цей голос не потребує законів Трону.

Він не кликав її відкрито, але кожне його слово було запрошенням.

  Ліліт слухала і відчувала, як відпадає з неї шкарлупа звичок. Слова «обов’язок», «послух», «гріх» втрачали вагу. У ній прокидалося щось первісне — не покора, а право бути собою. Коли він торкався її руки, вона відчувала не бажання, а впевненість, що її життя нарешті має власний голос.

  Одного разу він привів її знову в піднадра — не до великої печери, а в невелику каплицю, де світилося м’яке фіолетове сяйво. Там, у центрі, стояв вівтар, сплетений із металевих прутів і живих коренів — дихаючих, теплих, мов серце. Аш’тар опустився на коліна й поклав руку на вівтар.
— Тут ми не молимось богам, — сказав він. — Тут ми слухаємо себе, а себе — це Рід.

  Коли Ліліт торкнулася вівтаря, крізь пальці пройшла хвиля тепла, ніби хтось тихо назвав її справжнє ім’я. Вона заплющила очі й почула шепіт без слів — мелодію, що не потребує перекладу. У цьому шепоті не було наказу, тільки обіцянка єдності, в якій зникає самотність. Вона знала: тепер уже не зможе повернутися до старого світу.

  Вечорами, коли Адам лягав поруч і бурмотів звичні молитви до Трону, Ліліт мовчки дивилася в темряву. Їй здавалося, що стіни комірчини стискаються, мов клітка. Поруч дихав чоловік, що вважав себе її володарем, а їй снилася інша темрява — тепла, жива, де звучить пісня рою і світить фіолетове світло. Вона відчувала: між цими двома світами пролягає тонка межа, і вона вже стоїть на її краю.

  Коли Адам вперше запідозрив її відстороненість, він запитав сухо: «Щось трапилось?» — і в його голосі не було ревнощів, лише страх порушення звичного порядку. Ліліт відповіла так, як навчили роки покори: «Ні, усе гаразд». Але цього разу її слова звучали порожньо, бо справжнє життя вже текло глибше — там, де Адам ніколи не зможе дістати.

  Вона поверталася до Аштара знову і знову, ніби до єдиного джерела повітря. У його погляді не було вимоги — лише визнання. З ним вона вперше відчула свободу, яку не можна пояснити законами Імперіуму.

І коли він, обіймаючи її в підземній каплиці, прошепотів:

— Ти завжди була з нами, —
Ліліт зрозуміла: назад дороги більше немає.

  В ту ніч вона вже не сумнівалася, що її справжній дім — там, де звучить шепіт рою, і де серце рою б’ється в такт її власному серцю.