Повернення Аш’тара

  У вулику Кет повітря пахло мастилом і солоним потом, коли з верхніх рівнів спускали нові бригади для очищення каналів. Сигнали сирен, мов далекі дзвони, розтягувалися по тунелях. Ліліт уже кілька тижнів відчувала: щось змінюється. Гул машин звучав глухіше, ніж зазвичай, а в нічному шепоті вентканалів з’явилася нова нота — низька, мов підземний бас, від якого шкіра тремтіла.

  Вона несла воду до секції С-17, коли вперше помітила його знову. Аш’тар стояв біля старої розподільчої шафи, ніби завжди був частиною цього металевого пейзажу. Він дивився не на людей — крізь них, у глибини. Його обличчя залишалося таким самим молодим, хоча від їхньої першої зустрічі минуло більше десятка років. Лише очі змінились: тепер вони світилися глибоким фіолетовим відблиском, немов відбивали невидиме світло.

— Аш’тар… — прошепотіла Ліліт, сама не вірячи, що голос зрадив її думки.

Він підняв голову, і в темних зіницях спалахнуло впізнавання.

— Я чекав на тебе, — тихо мовив він. — Світ довго готував цю мить.

  Він повів її вниз — у зони, куди навіть арбітри рідко заходили: крізь вузькі технічні тунелі, де стіни вкривалися вологим лишайником, крізь люки, які мали давно бути заварені. Чим глибше вони спускалися, тим теплішим ставало повітря і тим виразнішим — пульс невидимого серця під землею. Здавалося, що сам вулик дихає, шепоче щось стародавнє, на що людська мова не має слів.

Вони вийшли до широкої печери — колишнього резервуару для прометію, тепер заселеного дивним народом. Сотні очей спалахнули в напівтемряві. Люди, що стояли навколо, мали в собі щось ледь відчутно інше: надто довгі пальці, дивно гладку шкіру, часом третю повіку.

  У повітрі стояв аромат металу й чогось солодко-гіркого, що нагадувало цвіт незнаних рослин.

— Це моє плем’я, — сказав Аш’тар. — Тут немає зверху й знизу. Тут усі — Рід.

  Слова його звучали так, ніби він не просто говорив, а передавав хвилю, яка проходила крізь мозок і тіло. Ліліт відчула, як у серці з’являється незрозуміла легкість, ніби довгий час вона несла непомітний тягар, а тепер його зняли. У глибині печери мерехтіло щось велике й нерухоме — наче камінь або корінь. Від нього виходило тепло, але не жар, а щось схоже на тишу, що має власну силу. Ліліт не знала, що дивиться на Патріарха — древнього пращура рою, чий розум тримав у собі сотні голосів.

— Чого ти хочеш від мене? — спитала вона, і власний голос прозвучав тихо, але впевнено.

— Лише того, що вже твоє, — відповів Аш’тар. — Ти завжди була з нами. Ще тоді, коли взяла мою руку.

  Він розповів їй про Рід — про єдність, що шириться під містами, про шепіт, який об’єднує усіх дітей рою. Він говорив не як агітатор, а як той, хто ділиться найпростішою правдою. Ліліт слухала і відчувала, як кожне слово знаходить відгук у тому самому невідомому місці її душі, де роками звучало лише одне ім’я.

— У мене є діти, — нарешті мовила вона. — Вони залишилися в Адама.

Аш’тар нахилився ближче; його очі світилися фіолетовим полиском, мов далекі зірки.
— І вони теж наші. Ми повернемо їх. Жодна кров не загубиться, якщо вона почула поклик.

Ліліт відчула, як старий страх розчиняється. Замість нього прийшла тиха певність: усе, що було до цього — шлюб, покора, навіть біль — було лише довгим шляхом до цієї печери, до цього голосу. Під куполом вулика хтось іще молився Трону, але її серце вже відповідало на інший шепіт, глибший і невидимий.

Вперше за багато років Ліліт дихала на повні груди, ніби вперше віднайшла власне ім’я.

Ім’я, яке давно чекало на неї внизу.