Кайдани покори

  У вулику час не міряють східцями сонця — його тут немає. Час рахують за циклами роботи насосів та розкладами змін. Ліліт дорослішала так само, як ростуть сталактити конденсату на трубах: непомітно, але невідворотно. Її дитячі спогади про Аш’тара тьмяніли, наче відблиски на зношеному металі, та інколи ночами в голові знову спалахувало заборонене ім’я, і серце відповідало коротким, беззахисним стуком.

  Коли їй виповнилося сімнадцять, батько сказав, що настав час «стати жінкою», і це прозвучало не як ніжність, а як виробничий наказ. У світі вулика немає кохання — є розрахунок, порядок і страх лишитися без пайка. Її обрали дружиною Адама — майстра-наглядача складу прометію. Він був на десять років старший, широкоплечий, із руками, обпеченими парою і завжди трохи тремтячими від надміру амасеку. Коли він дивився на Ліліт, то бачив не людину, а місце, яке треба заповнити — як порожню комірку в реєстрі майна.

  Весілля відбулося під церемоніальний гул механічних органів Екклезіархії. Слова священика були такі ж холодні, як сталева підлога: «Чоловік — це закон, жінка — це послух». Ліліт повторила обітниці, відчуваючи, як вони стають важчими за саму її шкіру. Навколо тхнуло воском і мастилом; діти підплигували до хору, дорослі стояли нерухомо — бо так велить Трон. Коли Адам поклав їй руку на плече, вона раптом згадала іншу руку — теплу, мов обіцянка, простягнуту колись у темряві. Але ця думка майже одразу розтанула, бо тут, під куполом, мрії — розкіш, яку карають голодом.

  Життя з Адамом було беземоційним, мов робота насоса: ритмічне, без права на збій. Щоранку він будив її ще до сигналу зміни, і вона, не сперечаючись, розпалювала маленьку пічку. Він пив густу каву з сурогату і читав ранковий бюлетень гільдії, де перелік штрафів і норм звучав майже як молитва.

Увечері він повертався втомлений і мовчазний, інколи різко наказував: «Приготуй ще амасеку» — і це «ще» звучало як печатка власності.

  Ліліт народила йому сина, а через два роки — доньку. У руках її поселилося тепло маленьких тіл, і це тепло було єдиною справжньою ніжністю в її світі. Вона колисала дітей у вузькій комірчині, слухаючи далекі гуркоти насосів, і шепотіла їм не катехізиси, а власні пісні, де не було ні Трону, ні наказів. Адам цього не помічав — або не хотів помічати. Його любов була подібна до догляду за машиною: поки вона працює — все добре; якщо щось зламається — лагодити або замінити.

  І все ж ночами, коли він клав на неї долоню, важку і байдужу, Ліліт відчувала не дотик чоловіка, а вагу звичаю, який не залишає місця для дихання. У такі миті в пам’яті знову спалахувало заборонене ім’я — Аш’тар. Вона не могла пояснити, чому пам’ять про хлопця з піднадр не вицвіла остаточно. Може, тому що та зустріч була єдиним випадком, коли хтось бачив у ній не функцію, а людину. Ім’я жило в ній тихо, мов жар під попелом.

  З роками Адам став ще більш правильним. Він розповідав дітям про святість праці, про Трон, що оберігає, і про обов’язок перед Імперіумом. Його голос звучав, наче зношений механізм, що монотонно повторює програму. Ліліт слухала й мовчала, бо знала: будь-яке заперечення обернеться не лише сваркою — це буде виклик усьому світу, що спочиває на страхові. Але мовчання — це теж вибір, і він поволі роз’їдав її, як корозія сталеву стінку труби.

  Іноді вона виходила в коридори технічного рівня просто щоб чути інші звуки — гул вентиляторів, дзвін капель, шурхіт далеких кроків. У цих звуках було щось живе, що не належало жодній догмі. Там, серед тіней, вона знову відчувала відлуння того першого дотику. Їй здавалось, що темрява шепоче знайоме ім’я, і що цей шепіт знає про неї більше, ніж будь-яка сповідь.

Коли діти засинали, вона часто сиділа біля них у напівтемряві, тримаючи на колінах тонку тканину для шиття. Голки світилися в світлі аварійних ламп, а нитка тремтіла, немов тонкий промінь.

  Ліліт пришивала латки на старі комбінезони і думала, що кожен стібок — це крок у нескінченному колі обов’язку. Її власне життя теж перетворилося на таку латку: непомітну, але необхідну, щоб не розсипався чужий порядок.

  Вона не помічала, як у серці росте порожнеча. Не гнів і не ненависть — порожнеча, що чекала слова, аби прорватися. І те слово вона вже знала: Аш’тар. Воно поверталося щоразу, коли Адам читав дітям імперські гімни, коли священик вимовляв чергову проповідь, коли вона вмивала обличчя в конденсаті й дивилася у власне віддзеркалення — втомлене, мовчазне, майже чуже.

  Однієї ночі, коли гул насосів здавався надто гучним, щоб спати, Ліліт вийшла на поріг комірчини. Повітря тхнуло гарячим металом і прілим мастилом. Десь унизу зашурхотіли вентилятори — рівно й невпинно, як серце велетенського звіра. І серед цього шуму вона виразно почула ім’я, яке колись шепотіла сама собі:

— Аш’тар.

  Вона не знала, звідки пролунав цей звук: з пам’яті, з вентиляційної шахти чи з того невидимого рою, про який ще не чула жодного слова. Але після нього тиша вже не була порожньою. І Ліліт відчула — тріщина в її житті стала занадто глибокою, щоб її можна було латати.