Зустріч під куполом

  Під бляклим куполом вулика Кет не буває ранків — лише різні відтінки втомленого світла, що сочиться з ламп денного циклу. Едем називали світом-гаванню, але для тих, хто народився внизу, він був радше сталевою печерою. Ліліт пам’ятала цей світ із запаху: гарячий метал, кислуватий конденсат, прометія, що проступає крізь тріщини настилу; до всього — дим від палених свічок у придорожніх каплицях Екклезіархії. Тут молилися не за спасіння, а за непомітність — аби арбітри пройшли мимо, аби прес не зламав пальці, аби сьогодні в бункері не розірвався клапан.

  Дівчинкою Ліліт навчилась рухатися так, як рухаються ті, хто не хоче привертати уваги: плечі вузько, кроки коротко, очі вниз. Вона допомагала матері тягти візок із порожніми каністрами, стояла в черзі під каптажем питної води й запам’ятовувала ритм вулика: тріск кабелів, шурхіт ланцюгів, пульс насосів. У цих звуках було щось заспокійливе — наче велетенське тіло спить і дихає рівно.

  Того дня, як і сотні до того, вона відстала від жінок біля секції С-17: каптаж вичерпався надто швидко, і вона подалася в обхід — у коридор технічного доступу, де під ногами тягнувся старий жолоб, а на стінах цвіли, немов холодні квіти, плями грибка. Лампи мигтіли. Вгорі дрижали труби. Десь унизу булькало щось в’язке. Ліліт чула про сумп-звірів — істот, що живуть у прометії, сліпих, але чутливих до тепла; чула — і вірила наполовину, як вірять у все, що лякає.

  Вона мала повернути праворуч, але побачила другий люк — відчинений, і в ньому — блиск вологи. Свіжа вода внизу? Можливо, витік. Можливо, чужі. Вона не встигла додумати, коли з чорної калюжі виповзло щось, що нагадувало мішок із зубами. Паща клацнула в порожнечі. Від страху тіло стало не її: коліна ватяні, горло сухе, думки повільні. Вона інстинктивно відступила — п’ята зісковзнула, і вона вдарилася спиною об трубу.

  З темряви, як вирізаний із самої тіні, виринув хлопець. У руці — термощуп із відламаним ізолятором, кінчик тлів червоним жаром. Рух — короткий, точний. Їдкий запах попеченої слизу забив ніс. Сумп-звір скоцюрбився й, виплюнувши чорну рідину, підтягнувся назад у каламуть. Хлопець простягнув руку — не різко, без наказу, як простягають щось своє.

— Аш’тар, — сказав він, наче цього досить, аби пояснити світ.

  Вона не відповіла — лише кивнула і, перш ніж взяти його долоню, машинально витерла пальці об грубу спідницю. Рука в нього була тепла. Не гаряча, як труба, не холодна, як рейка, — людська. І від цього тепла вона раптом згадала, що досі тремтить.

— Не ходи тут сама, — додав він, дивлячись не в очі, а повз, ніби прислухаючись до чогось глибшого, невидимого. — Унизу є річки, у яких краще не вчитися плавати.

  Вони йшли поруч вузьким проходом. Він нічого не розпитував, і це було полегшенням, бо відповідати не хотілося. Дорогою вони минули нішу зі свічками — на стіні чорнів святий із мечем і орлом; під іконою шепотіла стара, перебираючи зношені намистини. Аш’тар повів Ліліт далі, до широкого коридору, де розчиняли робочу зміну. В натовпі він загубився так само тихо, як з’явився, і вона раптом відчула дивну порожнечу, ніби щось важливе не встигло статися.

  Вдома мати не питала: люди внизу не питають, якщо дитина повернулася неушкодженою. Батько, затягуючи ремінь, знову бурмотів катехізис: «Людина — це обов’язок. Обов’язок — це праця. Праця — це віра». Ліліт повторила за ним, як повторюють формулу тиску перед запуском насоса. Слова легко лягають на язик, якщо не думати, що вони означають.

  Ночі були найважчими. Коли купол гасив денний цикл, і замість білого світла лишалася рідка жовтизна аварійних ламп, у вулику виростав шепіт. Хтось молився в каплиці. Хтось кричав у сні. Хтось тихо співав — не імперський гімн, інший, кругліший, наче без слів. Ліліт лежала нерухомо, слухаючи цей схований, підшкірний спів, і згадувала теплу руку над калюжею сумпу.

  «Аш’тар», — шепотіла подумки, пробуючи це ім’я на смак. Воно було, як недозрілий фрукт: терпке, але від нього не можна відмовитись.

Згодом вона ще кілька разів бачила його — не близько, краєм ока. Він завжди з’являвся там, де тонко між «можна» і «не можна»: під час вивантаження бочок з прометієм, біля шлюзів техобслуги, в проходах між секціями, куди без потреби не ходять. Інколи поряд із ним стояли люди з надто прямими спинами, із поглядами, що ковзають повз. Ліліт вчилася розрізняти їх, як розрізняють різні шуми: арбітрів чути по важких кроках і клямрах на обладунках, служок Механикума — по рипу сервоприводів, а цих — по тиші. Вони були тихими, як вода в трубі: звук є, але ти його не помічаєш, поки труба не лусне.

  Одного разу, коли вона знову поверталась із каптажу, на центральному рівні сталася аварія: луснув клапан, сирий прометій фонтаном ударила в перекриття, зірвавши ділянку настилу. Люди кинулись урозтіч; крики, сирени, гарячий туман. Ліліт присіла, притискаючи до грудей руки — інстинкт, що з’являється в тих, хто вже встиг втратити. Хтось шарпнув її вбік — той самий теплий рух, без грубості, як і тоді, біля люка. Вони сховалися за бочками. В повітрі різало горло. Аш’тар прикрив її своєю накидкою — стара, потерта, але пахла не мастилом, а чимось інакшим, сухим, наче пилок. «Не дихай ротом», — прошепотів. Вона кивнула. Коли туман схлинув, він відступив — швидко, ніби боявся, що вона дякуватиме вголос.

— Чому ти, — почала вона, але він уже зник.

  Пізніше, стоячи в черзі до сповідальні каплиці, Ліліт раптом відчула, що не хоче заходити. Не тому, що не вірила. Вона боялась назвати вголос те, що склалося всередині: не формула, не катехізис, не наказ; радше напрямок. Вулик, як велика машина, любить прямі лінії. А все, що криве — підозріле.