Глава 19

Коли на сході почало сіріти небо, а темрява поволі відступала, Кірон підійшов до табору стражників. Ніч ще не відпустила місто повністю, але світанок уже торкався дахів і стін холодним світлом.
Біля входу його різко зупинили двоє вартових.
— Стій. Куди зібрався? — насторожено спитав один. — Сюди можна тільки стражі.
Кірон випрямився, намагаючись говорити спокійно, без поспіху: — Я стражник. Кірон. Мене недавно посвятили. Я ходив по дорученню Ардана.
Вартові перезирнулися. Обличчя одного залишалося суворим, другий примружився, ніби зважував кожне слово.
— Ардан… — пробурмотів перший. — Він щось казав про хлопця.
— А якщо він самозванець? — прошепотів другий, прикривши рот рукою.
— Постій тут, — сухо кинув перший Кірону. — Я приведу його.
Хвилини тягнулися повільно, але невдовзі з глибини табору з’явилася знайома постать. Ардан ішов швидко, на ходу поправляючи плащ, і коли побачив Кірона, його суворе обличчя помітно пожвавішало.
— О, Кіроне, — сказав він уже здалеку. — Ти вже повернувся.
Він підійшов ближче, кинув короткий погляд на вартових. — Все гаразд. Це зі мною.
Ті одразу відступили, а Ардан жестом показав Кірону йти за ним.
— Ходімо, — тихо додав він. — Нам треба поговорити наодинці.

Ардан мовчки провів Кірона вузьким коридором углиб табору й відчинив двері до свого кабінету.
Усередині було тісно, але дивно впорядковано в цьому безладі. Стіл був завалений паперами — донесення, списки імен, схеми кварталів, грубі замальовки вулиць. Деякі листи були притиснуті ножами, інші — камінцями чи металевими жетонами. За спиною Ардана на стіні висів щит із двома схрещеними мечами — без прикрас, без гербів, простий, потертий.
Кабінет виглядав скромно, майже убого, як для людини з магістрату, але в повітрі відчувалося інше: тут працював той, хто звик керувати, приймати рішення і нести за них відповідальність.
— Сідай, — коротко сказав Ардан.
Кірон опустився на стілець навпроти. Ардан повільно сів за стіл, поклав перед собою руки, зчепив пальці.
— Ну, — промовив він спокійно, але уважно. — Розказуй.
Кірон зібрав думки й почав. Про підпільний бар, про пароль, про охорону на вході. Про те, що всередині було повно підозрілих типів: бандитів, контрабандистів, мордоворотів з руками, списаними шрамами, і тих, хто намагався здаватися звичайними відвідувачами, але дивився надто уважно.
Він розповів і про розмову за сусіднім столиком — про курево, яке тепер важко дістати за нормальною ціною через стражу. На цьому місці Ардан ледь помітно усміхнувся, кутком рота.
— Добре, — пробурмотів він. — Значить, тиснемо правильно.
Та коли Кірон перейшов до трьох постатей у капюшонах, Ардан одразу напружився. Його спина випрямилася, погляд став гострим.
— Повільно, — перебив він. — З цього місця докладно. Хто саме? Як говорили? Кожне слово.
Кірон заплющив очі на мить, змушуючи себе згадати все до дрібниць. Він повторив розмову майже дослівно: про перший, третій, четвертий і п’ятий проходи, про те, що «третій знову скоро запрацює», що «на четвертому і п’ятому проблеми, але їх поки закриють», що біля першого занадто багато стражі і гвардій, і що його використовують лише у крайніх випадках, бо ризик надто великий.
Ардан слухав, не перебиваючи. Лише раз узяв перо й швидко щось записав на клаптику паперу. Коли Кірон закінчив, у кабінеті на кілька секунд запала тиша.
— Ти впевнений у словах? — нарешті спитав Ардан.
— Так, — твердо відповів Кірон. — Я старався запам’ятати кожне.
Ардан повільно кивнув. — Добре. Дуже добре.
Він підвівся, підійшов до карти міста на стіні й провів по ній пальцем, зупиняючись на кількох місцях.
— Якщо це те, що я думаю… — тихо сказав він більше собі, ніж Кірону. — То ми маємо справу не з дрібною зграєю.
Він обернувся до хлопця й уважно подивився йому в очі.
— Кіроне, ти сьогодні зробив набагато більше, ніж просто виконав доручення. І, боюся, це тільки початок.

Кірон не втримався й нахилився вперед, очі в нього світилися живою цікавістю.
— То… це справді настільки важливо? Те, що я почув? — тихо спитав він.
Ардан повільно усміхнувся, але в тій усмішці не було радості — лише напруження людини, яка нарешті склала кілька шматків однієї страшної картини.
— Ти навіть не уявляєш наскільки, — відповів він. — Те, що ти почув, — це пряме підтвердження, що під містом будується ціла підпільна мережа. Не одна нора, не один хід — система. Проходи, маршрути, резервні виходи… Це вже не чутки.
Він постукав пальцями по столу, де лежали папери.
— А головне — тепер у мене є твоє свідчення. Живе, чітке, конкретне. З назвами, з логікою, з деталями. Тепер тим дуракам з магістрату не буде куди діватися. Вони більше не зможуть розводити руками й казати, що “доказів нема”.
Кірон відчув, як по спині пробіг легкий холодок. Він раптом зрозумів, що сам того не бажаючи, став частиною чогось значно більшого, ніж нічна вилазка в бар.
Він уже збирався сказати ще щось, але раптом запнувся. В голові сплив образ — худий, моторошний монах, фанатичні очі, вигукнута проповідь… і книга, що залишилася на брудній підлозі.
Кірон опустив погляд. Йому страшенно кортіло самому дізнатися, що в ній написано.
Ардан це помітив.
— Говори, — сказав він спокійно. — Не тримай нічого в собі. Викладай усе як є.
Кірон глибоко зітхнув і розповів про дивного монаха, про незнайому релігію, про те, як того вигнали, і як книга залишилася лежати просто під ногами. Про свою вагу, про сумніви, про цікавість і страх водночас.
Потім він обережно дістав книгу й поклав її на стіл перед Арданом.
Ардан взяв її не одразу. Спершу довго дивився на обкладинку, проводячи пальцями по потрісканій шкірі, ніби намагаючись відчути щось на дотик. Лише після цього відкрив, перегорнув кілька сторінок — і його обличчя знову стало серйозним.
— Зробив правильно, що приніс, — сказав він нарешті. — Дуже правильно.
Він закрив книгу й подивився на Кірона.
— Якщо тобі так сильно хочеться знати, що тут написано, — після аналізу я поставлю тебе до відома. Обіцяю.
— Бо цієї ночі, Кіроне, ти зробив набагато більше, ніж я від тебе очікував.
Він відклав книгу вбік, обережно, ніби вона могла вкусити.
— І підозрюю… — додав Ардан тихіше, — що це лише початок.