Глава 17

Вони втрьох підійшли до тренувального майданчика. Дерев’яні стовпи, втоптана земля, запах поту й пилу — тут усе було знайоме Кірону, але сьогодні відчувалося інакше. Тепер він стояв тут не як син стражника, а як один із них.

Батько зупинився, поклав руку Кіронові на плече й міцно стиснув.

— Пишаюся тобою, — сказав він тихо, без зайвих слів. — Пам’ятай: не поспіх, а холодна голова рятує життя.
Потім кивнув Ардану, ще раз глянув на сина — і пішов у бік воріт, уже занурюючись у свою зміну.

Ардан дочекався, поки батько відійде, і голосно плеснув у долоні.

— Так, новачки. Слухаємо уважно.
Він повільно пройшовся перед строєм, дивлячись кожному в очі.
— Тепер ви стражники. А це значить, що тренування будуть важчими. І не тому, що я такий злий, — він криво всміхнувся, — а тому, що часу на вас буде менше. Патрулі, чергування, перевірки. Тож або ви вчитеся швидко — або вас вчить вулиця. А вона не жаліє.

Він різко розвернувся.

— Починаємо негайно. Спаринги. По двоє. Дерев’яні мечі — і без дурниць.

Кірону дістався хлопець трохи старший за нього, кремезний, але скутий. Уже з першого руху було видно — той тримає меч ніби палицю.

Перший випад — повільний.
Кірон легко ухилився.
Другий — широкий замах.
Він підставив клинок, відбив і відступив на півкроку.

Все відбувалося майже… нудно.

Кірон рухався плавно, наче на тренуваннях з батьком: короткі кроки, рівна стійка, очі уважно стежать за плечима суперника. Він не поспішав — давав тому помилятися, а потім легко «ловив» на відкриттях. Один удар по руків’ю, другий — по боку, третій змусив противника відскочити й важко задихати.

Здавалося, ніби Кірон б’ється з тим, хто вперше взяв у руки меч.

Декілька стражників уже почали кидати на нього погляди.

У цей момент Ардан, що спостерігав за іншою парою, зупинився. Він кілька секунд мовчки дивився на Кірона, а потім повільно підійшов… але не до нього.

Він нахилився до іншої пари, прошепотів щось їм на вухо — і в його голосі було щось таке, від чого в обох хлопців очі блиснули.

— Нападайте на Кірона, — тихо сказав Ардан. — Одночасно. Коли він цього не очікує.

Наступної миті Кірон саме збирався завершити спаринг, зробити крок назад…
і раптом почув, як за спиною зашурхотіла земля.

Інстинкти спрацювали швидше за думки.

Кірон різко розвернувся саме в ту мить, коли удар уже летів у нього зі спини. Дерев’яний меч з глухим стуком зустрів інший — блок вийшов інстинктивний, майже наосліп. Руки дзенькнули від віддачі, але він устояв.

І в ту ж секунду другий нападник кинувся вперед.

Кірон не став приймати удар напряму. Він різко провернув зап’ястя й відвів меч першого вбік, направивши його траєкторію просто… на другого. Той не встиг ані зупинитися, ані змінити рух — бух! — дерев’яний клинок врізався йому просто в плече.

— Ти що робиш, ідіот?!
— Це ти поліз, коли не треба було!
— Сам дивись, куди махаєш!

Замість того щоб продовжити атаку, обоє відскочили й почали гарячково сваритися, перебиваючи одне одного. Кірон уже напружився, готуючись до наступного нападу, перевів подих, зсунув стійку нижче… але удару не було.

Лише крик.

— ДОСИТЬ!

Ардан підійшов так швидко, що його тінь накрила всіх трьох. Обличчя командира було кам’яним, а очі — холодні.

— Ви двоє… — він ткнув пальцем у нападників, — два бездари.
Потім повільно обвів їх поглядом.
— Якби це був справжній бій, то знаєте що? Ви всі троє були б мертві.

Він різко повернувся до хлопця, з яким Кірон спочатку спарингував.

— Остап, — гаркнув Ардан, — тобі треба вдвічі більше практики. Таке враження, ніби ти меч у руках тримаєш уперше, а не тренуєшся тут уже місяцями!

Потім знову глянув на тих двох.

— А ви… — його голос став ще жорсткішим, — поки з’ясовували, хто з вас винен, Кірон би вас обох давно зарізав. Без криків. Без пафосу. Просто й чисто.

Він перевів погляд на Кірона — і цього разу в очах майнула коротка, майже непомітна іскра схвалення.

— А ти, Кіроне… дуже добре впорався. Більшість навіть не помітили б нападу.
Він криво всміхнувся.
— А ти не просто зрозумів, що відбувається — ти переміг, використавши їхню дурість проти них самих. Запам’ятай: ворог завжди робить помилки.

Ардан різко розвернувся й махнув рукою.

— Так. З цими я розберуся пізніше.
Він зробив паузу й додав, майже з насолодою:
— А тепер продовжуємо.

Командир зробив крок назад, показав на Кірона.

— Троє проти нього.
— Без пауз.
— Без жалю.

Навколо стало тихо. Кірон стиснув руків’я дерев’яного меча міцніше, відчуваючи, як серце б’ється швидко, але рівно.

Тепер це було вже не тренування.
Це було випробування.

Троє новачків переглянулися — і, не змовляючись, рвонули на Кірона разом. Але кожен дивився тільки перед собою, не зважаючи на інших. Один зробив крок убік, другий — уперед, третій спіткнувся об чиюсь ногу… і все це сталося за одну мить.

— Ай!
— Ти куди лізеш?!
— Та дивись під ноги!

Один спіткнувся, зачепив іншого плечем, той полетів у третього — і вся трійця гучно гепнулася на землю, здійнявши хмару пилюки. Дерев’яні мечі розлетілися в різні боки.

Кірон навіть не встиг замахнутися.

На майданчику повисла тиша.

Ардан повільно підніс руку до обличчя й закрив очі долонею, важко зітхнувши, ніби йому щойно розповіли найгірший жарт у житті. Він стояв так кілька секунд, потім опустив руку й підійшов ближче.

— Я… — почав він повільно, з холодною ввічливістю, — розумію, що ви, можливо, вперше тут взяли меч у руках.
Він обвів їх поглядом.
— Але не настільки ж ганебно себе показувати.

Ардан тицьнув пальцем у бік Кірона.

— На його фоні ви виглядаєте так, ніби прийшли сюди випадково.
Він розвів руками.
— Він вас навіть не встиг ударити, а ви вже самі себе знешкодили.
Голос став жорсткішим.
— Це дуже. Дуже. Погано.