Глава 16

Минув рік.

Не як спокій — а як вогонь, що повільно випалює слабкість.
Кірон ріс не лише тілом — він ріс волею. Його рани зарубцьовувалися, руки ставали твердішими, рухи — точнішими. Він тренувався вдома з батьком, у казармах зі стражниками, на холодній землі, на пилюці плацу, під дощем і сонцем.

Меч — його меч — завжди був поруч.
Він більше не здавався важким. Він здавався… правильним.

Одного дня табір стражі шумів особливо. Повітря було напружене, ніби саме місто затамувало подих.

Кірон із батьком уже збирались вирушати до воріт, коли на плац вийшов Ардан.

— Зачекайте, — сказав він. — Сьогодні ви не йдете на пост одразу.

Він глянув на Кірона.

— Скоро прийняття нових стражників. І ваша присутність — обов’язкова.

Батько кивнув.
Кірон — відчув, як у грудях щось стиснулося, ніби перед боєм.

На тренувальному майданчику зібралися всі. Старі, досвідчені. Молоді, напружені. Тиша повільно накотилася, як хвиля.

Ардан вийшов у центр — мов суддя і воїн водночас.

За ним — двоє хлопців. Їхні спини були рівні, але руки тремтіли.

— Повторюйте за мною, — сказав Ардан.

Вони дали клятву. Захищати. Не тікати. Стояти до кінця.

Мечі торкнулися плечей.
Вони стали стражниками.

Ардан мовчки оглянув натовп… і тоді промовив:

— А тепер — виняток.

Шепіт прокотився строями.

— За заслуги. За витримку. За те, що пережив більше, ніж дехто з вас за пів життя, — його погляд зупинився на Кіроні. — І за рішенням магістрату… я оголошую ще одне ім’я.

Він вдихнув.

— Кірон. Вийди вперед.

Світ на мить стих.

Кірон вийшов — не як дитина.
Як той, хто вже знає ціну страху.

Він став у центрі.

Слова клятви лягали важко — але щиро.

— Захищати. Стояти. Не відступати.

Ардан торкнувся його плеча мечем.

— Від сьогодні… ти — стражник.

Мить тиші.
А далі — звук. Не крик. Не шум.

Стук кулаків об нагрудники.
Знак поваги.

Батько Кірона не посміхався. Його очі говорили все.

Коли все закінчилось, Ардан підійшов ближче й тихіше сказав:

— Відтепер ти тренуєшся разом з іншими новачками. Уже по-справжньому. Без поблажок.

Кірон кивнув.

У грудях палало одне просте відчуття:

Він не просто вижив.
Він знайшов свій шлях.

І це був лише початок.

Ардан зробив крок уперед. Його плащ ледь хитнувся від вітру, а погляд — важкий, сталевий — пройшовся по всіх стражниках.

Гомін затих сам собою.

— А тепер — до новин, — сказав він голосно, так, щоб кожен почув без напруження.

Він не кричав. Він тиснув словами, як мечем.

— На останньому зібранні магістрату нас, стражу, намагались звинуватити в погано виконаній роботі. Казали, що ми нібито пропускаємо злочинців у місто.

Декілька стражників стисли щелепи. Хтось тихо вдарив кулаком по нагруднику.

— Я сказав їм правду, — продовжив Ардан. — Ми не всесильні. Ми не можемо впіймати всіх. Але зростання злочинності за останні пів року — не наша провина.

Його голос став твердішим.

— Від їхніх образ я відбився. Але нас змусили “допомогти” міському гарнізону гвардійців. Тим ледацюгам, які не можуть нормально патрулювати власні квартали.

У шерегах прокотилась глуха хвиля обурення.

— Відтепер ми будемо виходити не тільки на ворота, а й у нічні та денні патрулі по місту. І… — він зробив паузу. — Новачки також.

Погляди багатьох мимоволі зупинилися на Кіроні.
Не зі зневагою. І не зі страхом.

З цікавістю.

— Але є і добра новина, — кутик його губ ледь помітно смикнувся. — Через усе це нам піднімуть жалування.

Цього разу не стрималися навіть найстаріші.

Хтось свиснув.
Хтось коротко засміявся.
Хтось вдарив мечем об щит.

Ардан підняв руку, і шум стих.

— На цьому все. Ви — стража. А це значить, що відтепер місто — на наших плечах ще сильніше, ніж раніше.

Він кивнув.

— Розходьтесь. Готуйте спорядження. Перші патрулі — вже сьогодні.

Кірон стояв мовчки.
Дерев’яний меч у руці здавався легшим, ніж повітря.

Вперше у житті він відчув:
Він справді став частиною чогось більшого.

І місто тепер дивилось на нього не як на дитину,
а як на того, хто стоятиме до кінця.

Кірон наздогнав батька вже після виступу Ардана. Люди розходилися, глухий гомін стишався, а десь позаду ще брязкотіли зброєю ті, хто йшов до зброярні.

Хлопець торкнув рукава батька:

— Тату… а в чому різниця між стражниками і гвардією?

Батько спинився, злегка підняв брову — видно, не очікував саме цього питання. Він відкрив рот, але раптом поряд озвався знайомий, спокійний голос:

— Можу допомогти пояснити, якщо хочеш, — сказав Ардан, що саме проходив повз.
Він зупинився поруч, схрестив руки й кивнув: — Йому ж треба знати, якщо скоро буде стояти з нами в одному строю.

Батько усміхнувся вдячно.

— Та справді, — видихнув він. — Я тобі, синку, ніколи толком не розповідав, як усе влаштовано. Слухай уважно.

Він трохи нахилився до Кірона, щоб говорити рівно й чітко, а Ардан стояв поруч, доповнюючи поглядом суворого наставника.

— У нашому королівстві, — почав батько, — ще за законами одного з давніх королів було вирішено: в жодному місті не може бути тільки одна військова сила. Щоб не трапилось так, що один командир отримує повну владу. Бо коли вся армія в одних руках — це завжди ризик заколоту.

Кірон кивнув, вслухаючись.

— Тому у містах є кілька окремих сил, і кожна має свою роль.
Першими ми — стражники. Ми перевіряємо всіх, хто в’їжджає, охороняємо ворота, стоїмо на варті біля постів. Ми — перші, кого бачить будь-хто, хто входить у місто.

Ардан додав спокійно:

— А ще саме ми найпершими ловимо тих, хто намагається щось пронести чи провернути. Тому роботи завжди непростої вистачає.

Батько продовжив:

— Друга сила — гвардійці. Це ті, що мають патрулювати самі вулиці, слідкувати за порядком усередині міста, охороняти міські склади, ринок, площі, інколи будинки впливових людей. Вони мають інший начальний уклад, інші обов’язки.