Глава 15

Батько потягнувся, розминаючи плечі після сну, й легко доторкнувся до плеча Кірона, будя його.
— Ну що, синку, — сказав тихим, але бадьорим голосом. — Наша зміна закінчилася. Час повертатися додому. Спускайся вниз, я заберу свій обладунок і меч — і підемо по твій, до Лукаса.

Кірон, ще не до кінця прокинувшись, протер очі й позіхнув.
— Тату… а чому ти береш своє спорядження? Хіба не можеш узяти з оружейної? Там же повно всього…

Батько ледь посміхнувся, ніби очікував цього питання. Вони вже були в оружейній, де ранкове світло ледь пробивалося крізь вузькі вікна, м’яко торкаючись металу. Він почав одягати обладунок — рухи спокійні, звичні, відточені роками.

— Бачиш, Кіроне… — почав він, застібаючи ремені на нагруднику. — Для кожної людини потрібен свій власний обладунок.
Комусь підходить важчий, комусь легший. Комусь — ширший шолом, іншому — вужчий. Один потребує товстіших налокітників, інший — подовжених наголінників. Все залежить від будови тіла, сили, навіть стилю бою.

Він узяв із полиці наручі й підніс їх сину.

— Дивись. — Він навів першу пару, вже стареньку. — Оці мені замалі: бачиш? — Він доторкнувся до металу, і Кірон побачив, як краї наручів майже впиваються в руку. — Якщо їх носити, вони натиратимуть, а в бою це біда.

Потім він узяв інші — масивні, важкі, з товстими шкіряними ременями.
— А оці занадто великі. Навіть якщо ремінь затягнути до упору — вони все одно звисають, теліпаються. Удар по руці — і вони можуть провернутись, не захистивши мене.

Він обернувся й показав свої власні наручі, вже акуратно застібнуті.
— А ось ці… — він постукав по них пальцем, і той звук був глухим, надійним. — Зроблені спеціально для мене. Майстер міряв мою руку, довжину передпліччя, ширину зап’ястя. Вони сидять так, наче народилися разом зі мною. Не заважають, не тиснуть — і захищають як слід.

Кірон уважно слухав, поглядаючи на всі ті металеві деталі, немов відкриваючи новий світ.

Батько змахнув пил з рукояті меча, повісив його на пояс і, задоволено видихнувши, сказав:
— І твій меч та обладунок мають бути такими ж — твоїми. От тому й підемо сьогодні до Лукаса. Забереш те, що буде служити тобі… не гірше, ніж моє мені.

Він підморгнув.
— Ну що, готовий? Світлий день попереду, роботи в нас немає — тільки важлива справа. Пора стати на крок ближче до справжнього воїна.

Вони рушили крізь вулиці міста — вузькі, залиті сонцем, наповнені гомоном торговців і дзенькотом металу. Чим ближче до центру, тим частіше в повітрі відчувався знайомий, теплий запах вугілля, розжареного заліза й машинного масла.

Оружейна стояла на розі головної площі — стара, темна будівля з широкими дверима і вивіскою, яка пережила не одне покоління воїнів. Всередині було гамірно: дзенькіт молотів, шурхіт точильних каменів, шипіння води, в яку занурювали розжарений метал.

Коли вони зайшли, Кірон відразу помітив Лукаса. Той саме тримав у руках меч і щось натхненно пояснював покупцеві. Меч блищав у світлі ламп, його лезо виглядало ідеально рівним, а руків’я — охайно обмотаним чорною шкірою.

— Бачите цю грань? — говорив Лукас упевнено. — Вона тримає кромку довше, ніж звичайна міська сталь…

Коли покупець, задоволено кивнувши, пішов, Лукас нарешті помітив їх. Його очі засяяли, і він ледь не бігцем рвонув до батька й Кірона.

— Ви прийшли! — усміхнувся він. — Рад вас бачити.

Батько кивнув, схрестивши руки на грудях.
— Ну і як там меч Кірона?

Лукас одразу став серйозним.
— Я… краще покличу майстра. Він хоче сам з вами поговорити.

Він швидко зник за дверима глибше в кузню, а за хвилину повернувся разом із чоловіком у темному, заляпаному сажею фартусі. Волосся в нього було сиве, зібране в короткий хвіст, а очі — уважні, гострі, ніби могли бачити саму суть будь-якої речі.

— Ґарольд, — представив Лукас майстра для Кірона.

Батько на мить завмер, а потім широко усміхнувся.
— Та це ж ти… старий вовк, — сказав він, простягаючи руку.

Майстер міцно потиснув її.
— А ти все такий самий, — буркнув з теплою усмішкою. — Дивлюсь, твій обладунок усе ще тримається краще, ніж половина міських щитів.

Лукас, почувши це, відразу отримав легкий кивок від Ґарольда й побіг назад до роботи — майстер одним лише поглядом сказав, що розмова не для його вух.

У кузні стало трохи тихіше. Лише стук молотів десь у глибині та тріск жару.

Майстер обійшов батька кругом, уважно оглядаючи його обладунок.
— Ці наручі… — він торкнувся пальцями металу. — Я ж їх пам’ятаю. Робив їх для тебе ще тоді, як ти тільки пішов у варту.

Він присів, глянув на наголінники.
— А нагрудник ти переробляв, так? Край підпилював. Розумно… ти завжди рухався швидше, ніж метала тобі дозволяли.

Потім Ґарольд перевів погляд на меч, що висів у батька на поясі. Обережно підняв його, ніби вітався зі старим другом.

— А це… — тихо сказав він. — Все ще носиш його.

Він витягнув клинок наполовину — сталь тихо заспівала.

— Рукоять трохи стерлася… але баланс усе той самий. Цей меч — як ти. Без зайвого блиску. Але якщо вдарить — не промахнеться.

Батько тільки кивнув.

І тоді Ґарольд повернувся до Кірона.

— А тепер… — його голос став серйознішим. — Поговоримо про твій меч, хлопче. Бо те, що ти приніс у це місто… — він обережно замовк, ніби підбираючи слова. — Це не просто залізо.

Він жестом покликав їх углиб майстерні.

— Ходімо. Я покажу вам щось, чого навіть більшість стражників ніколи не бачили.

І Кірон відчув, як у грудях стискається напруження: щось важливе ось-ось мало вийти назовні.

Ґарольд мовчки провів їх у глиб кузні. Там було гаряче, так, ніби саме повітря горіло. Стіни вкривала кіптява, підлога блищала від металевого пилу, а в центрі кімнати жевріла розпечена плавильня — густа, рідка сталь ворушилась у ній, мов жива.

Він обережно взяв меч Кірона обома руками.

— Такої сталі ви ніде не знайдете, — тихо сказав він. — Я бачив десятки руд, сотні сплавів. Я кував для магів, для аристократів… але це… — він підніс лезо ближче до світла. — Це не людська робота.