Глава 14

Коли Кірон достатньо надивився на широкий світ із вершини стіни, вони з батьком почали спускатися вниз. Кам’яні сходи були вузькі, і звук їхніх кроків лунав глухо й рівно. Нарешті вони спустилися на перший рівень і зайшли в оружейну.

Всередині пахло маслом, деревом і старим металом — важким запахом, який відразу говорив: тут — бойове серце стражі. На стінах висіли поліровані щити, списи, короткі мечі, легкі луки, набори ременів та шкіряних пластин.

— Давай підіберемо щось для тебе, — сказав батько, оглядаючи невисокі стелажі. — Нехай не бойове, але ти повинен звикати до спорядження.

Він обережно зняв легку шкіряну нагрудну пластину, майже підліткового розміру. Кірон надів її — і відразу нахилився вперед від несподіваної ваги. Пластина хоч і була тонкою, але все одно незвично важкою для ще не зміцнілого тіла.

— Терпи, — усміхнувся батько, поправляючи ремені на спині. — До всього звикають. Я свою першу броню теж ледве піднімав.

До пластини додали наручі з тонкої шкіри, короткий ремінний пояс для маленької кобури, і врешті простенький дерев’яний кинджал-муляж для тренувань.

Коли все це висіло на Кіроні, він виглядав… майже як справжній, хоч і дуже молодий стражник. І хоч вагу він відчував кожним рухом, усередині його розпирала гордість і радість.

Вони вийшли з оружейної через протилежні двері й опинилися між двома масивними воротами — зовнішніми та внутрішніми. Це був вузький коридор-прохід, де завжди чергували стражники. Нині тут зібралась невелика черга: кілька груп подорожніх, дві завантажені телеги з товарами, пара торговців-римарів та якийсь мандрівник у плащі.

Батько кивнув у бік важеля, укріпленого біля стіни.

— Бачиш цей ричаг? Підійди, натисни.

Кірон нерішуче підійшов. Важіль був масивний, майже на рівні його плеча. Він уперся з усієї сили та натиснув вниз.

Внизу, під ногами, загуркотіло. Механізм із магічними каменями ожив шурхотом і глухим скреготом ланцюгів. Масивні зовнішні ворота повільно піднялися вгору, пропускаючи першу повозку. Кінь заіржав, візник кивнув подяку й заїхав усередину проходу.

— Добре, — сказав батько. — Тепер закривай. Зараз будемо проводити перевірку.

Кірон знову взявся за важіль — цього разу вже більш упевнено — і потяг у протилежний бік. Ворота з гуркотом почали опускатися, а всередині коридору заграла тиха мить напруження, коли кожен товар, кожне обличчя входить у зону обов’язкової сторожової перевірки.

Кірон стояв рівно, відчуваючи на плечах свою першу справжню відповідальність.

Він уже не просто спостерігач.
Тепер він — частина варти.

Батько, стоячи рівно, поклав руку Кіронові на плече і кивнув у бік першої повозки, що вже опинилася між воротами.

— Дивись уважно, — сказав він тихо. — Перевірка завжди одна й та ж, але робити її треба чітко. Ніколи не поспішай, ніколи не соромся задавати питання. Варта — це не про ввічливість. Це про безпеку міста.

Вони підійшли до повозки. Візник — сивобородий чоловік з втомленими очима — вже тримав у руках свої папери.

— По-перше, документи, — почав батько, повільно, щоб Кірон запам’ятав кожне слово. — Перевіряємо ім’я, місто, маршрут.

Він показав пальцем на печатку.

— Далі печать. Вона має бути цільна, без тріщин, без слідів зняття.

Кірон уважно дивився, як батько проводить пальцем по червоному воску.

— Якщо щось підозріле — відправляємо в окрему кімнату. Там маги перевірять усе детальніше.

Потім вони перейшли до самої повозки. Батько підняв брезент, оглянув мішки, постукав по дерев’яних ящиках.

— Завжди перевіряй, чи нема подвійних стінок, — сказав він і провів рукою по внутрішньому боці борту. — Контрабандисти люблять робити схованки. А ще звертай увагу на запах. Якщо чути гниль, тухлятину або дивні трави — обов’язково зупиняй.

Після огляду батько кивнув візнику.

— Гаразд. Можеш їхати.

Кірон підійшов до важеля, як його навчили. Натиснув. Городські ворота перед повозкою повільно піднялися. Візник подякував і проїхав уперед. Як тільки колеса минули прохід, батько знову махнув:

— Закривай.

Кірон перевів важіль — ворота з гуркотом опустилися.
Потім батько вказав на інший важіль — зовнішній.

— А тепер відкриваємо з міської сторони, щоб впустити наступного.

Кірон натиснув, механізм ожив, і зовнішні ворота відчинилися, пропускаючи наступну повозку. Гуркіт дерев’яних коліс на камені змішався з голосами подорожніх, запахом сіна і пилюки.

Так минали хвилини… години…

Одна повозка за іншою.

Візники з товарами, сім’ї з дітьми, двоє мисливців зі зв’язаними шкурами, група мандрівників у потертих плащах, навіть одна карета з гербом дрібного дворянина.

Кірон уважно повторював усе, що показував батько: приймав документи, оглядав ящики, стежив за підозрілими деталями. Спочатку руки тремтіли, але з кожною наступною перевіркою рухи ставали впевненішими.

Сонце піднімалося, повільно ковзало до заходу, а тіні від стін довшали.

До вечора вони пропустили десятки повозок.
Кірон стомився так, що плечі нили під шкіряною пластиною, але йому не хотілося зупинятися. Бути поруч з батьком, виконувати справжню роботу — це давало дивне тепло, змішане з гордістю.

І коли остання за день повозка зникла за воротами, батько глибоко вдихнув і сказав:

— Ну що ж, синку… Перша твоя варта добігає кінця. І ти впорався краще, ніж я думав.

Кірон усміхнувся, хоч ледве тримався на ногах — але в очах горів вогонь.

Він знав: цей день він запам’ятає надовго.

Коли остання повозка зникла за поворотом дороги, батько розім’яв плечі й поглянув на сина, що стояв поряд, ледве тримаючись від втоми, але з незгасним блиском у очах.

— Гаразд, Кіроне, — сказав він тепло. — Пора відпочити. На сьогодні досить.

Вони пройшли назад у бік стін, зайшли через важкі двері всередину, де під факелами відливало жовтим світлом каміння. Спершу попрямували до оружейної. Батько показав, куди класти спорядження, як правильно підвісити шолом, щоб він не впав, де поставити щит, як перевірити ремені на нагруднику.