Глава 13

Кірон, ще гарячий від бою й ледве переводячи подих, підняв дерев’яний меч, який подарував йому Ардан, і попрямував у бік батька. Той стояв осторонь, під навісом біля стіни казарм, схрестивши руки на грудях. Він весь цей час мовчки спостерігав — уважно, без жодного слова, але очі його світилися тим самим знайомим вогнем, який Кірон чув раніше: суміш суворості та безмежної батьківської гордості.

Коли хлопець підійшов ближче, батько повільно розпрямив плечі й кивнув:

— Добре бився, синку.

В його голосі не було звичайної строгості — лише тверда, щира похвала.

— Я бачив, як ти думав, як намагався… Не просто махав, а шукав можливості. Це хороша риса для воїна. Дуже хороша.

Кірон, почувши це, мало не посміхнувся — похвала батька для нього завжди була ціннішою за будь-які слова.

Батько продовжив:

— А те, що тебе похвалив Ардан… — він хмикнув, проводячи рукою по щетиніщаці. — Це багато чого варте. Не кожен стражник за всі роки хоч раз чув від нього добре слово. Він скупий на похвалу, бо знає ціну силі й вмінню. Якщо він побачив у тобі потенціал — значить, він там є. І немалий.

Він ще раз уважно поглянув на Кірона, ніби оцінюючи щось у його поставі, у погляді, у тому, як хлопець тримає меч.

— Ти молодець, — нарешті сказав він тихіше, але з тією твердістю, яка робила слова ще вагомішими. — Я пишаюся тобою.

І, не стримавшись, батько поклав важку долоню йому на плече — ту саму, ширококу й тепло-сильну, від якої Кірон завжди відчував себе наче під скелею.

— Тепер іди трохи відпочинь. Ти заслужив. Після обіду підемо на варту — побачиш, як усе там влаштовано. І потренуєшся вже зі справжнім спорядженням.

Він відступив на крок, хмикнув і додав із ледь помітною посмішкою:

— Але попереджаю: на варті стояти не легше, ніж махати мечем. Так що сили ще знадобляться.

Кірон кивнув, стискаючи в руках дерев’яний меч-подарунок, і вперше за довгий час відчув — він на правильному шляху.

У просторій кам’яній залі, де пахло гарячим залізом, потом і старим деревом, Кірон сидів осторонь під навісом та уважно спостерігав за тренуваннями інших стражників. Його тіло ще нило після ранкового бою, але очі працювали безперервно.

Він стежив за кожним рухом, ловив поглядом дрібні деталі, які інші могли б і не помітити:
як один стражник ставить ногу ширше, ніж треба;
як інший неправильно тримає щит;
як хтось робить різкий, але небезпечний для себе замах;
і як ветерани швидко, майже непомітно виправляють ці помилки точними жестами.

Кірон повторював у думках кожен удар, кожен захист, кожен рух корпуса. Він ще не мав сили їх відтворити, але пам’ять у нього була гостра, як лезо меча.

Аж раптом над плацом пролунав гучний металевий дзвін — короткий, але владний.
Стражники одразу припинили бої, хтось витер лоба, хтось зітхнув, інші швидко підхопили щити й мечі і всі разом рушили до казарм.

Кірон підхопився і приєднався до потоку людей. Серце трішки прискорилось — для нього все це було новим, незвичним, але страшенно цікавим.

Вони ввійшли до великої їдальні, де за довгими дерев’яними столами гомоніли стражники. Там пахло теплою кашею, свіжим хлібом і солоним потом — простим, але рідним для тих, хто тут служив роками.

Кірон встав у кінці черги, слухаючи, як попереду чоловіки сперечаються, хто сьогодні зробив більше помилок, і сміються над жартами один одного. Для нього це все звучало так… мирно. Так безпечно. Так по-домашньому.

Коли черга дійшла до нього, він отримав свою порцію — просту миску гарячої каші, на яку лягав легкий запах тушкованих овочів, і два товстих кусні хліба з твердою скоринкою.

Кірон притиснув теплу миску до себе, наче це був скарб, і на мить пригадав холодні ночі в чужому місті, голод, що роз’їдав шлунок, і маленькі жмені їжі, якими ділиться Ліанна…

Це була проста страва.
Але для нього вона здавалася найсмачнішим у світі.

Кірон, шукаючи вільне місце, нарешті побачив вільний ослін поруч із двома старими стражниками. По їхніх обличчях, посічених роками та вітрами, було видно, що вони провели в цих стінах ціле життя. М’язи вже не такі пружні, рухи не такі швидкі, але в очах усе ще палахкотіла сила — не тілесна, а та, що залишається з людиною, коли вона прожила досить, щоб знати справжню ціну мужності.

Він чемно сів поруч. На мить старі замовкли, оцінили його уважними поглядами, й між ними промайнула ледь помітна, але тепла посмішка.

Перший, широкоплечий, з густою сивою бородою, порушив тишу:

— Ти сьогодні добре себе показав, хлопче. Для свого віку — просто вражаюче. Особливо, — він нахилився ближче, ледь підморгнувши, — як ти того сопляка Рейна поставив на місце. Може тепер хоч трохи візьметься за голову.

Усі троє вибухнули сміхом. Кірон лише ніяково усміхнувся, відчуваючи якесь незвичне, але приємне тепло — визнання від таких людей було безцінним.

Другий стражник, худорлявіший, але з такими ж твердими очима, додав, піднімаючи кухоль:

— Якби я в твоєму віці так бився, то, може, вже був би почесним лицарем серед королівської стражі!

— Ну-ну… — перший одразу перехопив, підколюючи товариша. — Ким би ти точно був, так це почесним шутом. З твоїм язиком — без сумніву!

Знову вибухнув сміх, цього разу голосніший, щиріший. Напій у кухлях ледь не розплескався. Кірон теж засміявся, але разом із тим почувався ніби частиною чогось більшого — ніби його прийняли.

Потім пішли історії. Довгі, строкаті, смішні й гіркі. Про давні сутички, про нічні патрулі, про друзів, яких уже нема, і про витівки молодих стражників — таких же, як він.

Час від часу вони підсовували йому кухоль — не надто міцного напою, просто щось, щоб не сидів мовчки. Ставилися до нього як до свого: ще зеленого, але свого.

І серед цього сміху, потріскування факелів і запаху гарячої вечері Кірон відчув, що вперше за день не просто стомився — він виріс. Ще на крок. Ще на один рівень ближче до справжнього воїна.

Старі продовжували жартувати, розповідати, інколи штурхати його ліктем, наче давно знайомого. А він слухав, ловив кожне слово, кожну грань цих простих, але важливих моментів.