Глава 11

Коли вечеря добігала кінця, у хаті стояла приємна тиша — така, яку не хочеться порушувати. Тепло від печі змішувалось із запахом випічки, а на вулиці вже ледь чутно шумів нічний вітер. Усі сиділи спокійно, кожен у своїх думках, коли Кірон раптом підняв очі на батька.

— Тату… — почав він нерішуче, крутячи в пальцях ложку. — А ти не чув… може, хтось із вартових бачив дівчинку? Її звати Ліанна. Вона трохи старша за мене, темне волосся, очі світлі…

Батько підняв на нього погляд. У ньому не було строгості, тільки спокій і тінь співчуття.
— Я питав, як обіцяв, — мовив він нарешті. — Але, на жаль, ніхто не бачив нікого схожого. Ми перевірили навіть тих, хто заходив через східні ворота.

Кірон мовчки опустив очі в тарілку. Усередині щось стислося — надія, що він так плекав, почала згасати. Може, вона пішла іншою дорогою… або просто не дійшла? — ця думка різала, як лезо. Але потім він стиснув кулаки.
Ні. Вона ж сильна. Вона знайде шлях. І, можливо, одного дня ми знову зустрінемось.

Його зануреність у думки обірвав голос батька:
— Кіроне.

Хлопчик підвів голову.

— Я бачу, ти вже відпочив, — батько трохи посміхнувся, встаючи з-за столу. — Тож завтра почнемо тренування.

— І… — Кірон зніяковіло подивився на нього, — я зможу ходити з тобою на пост?

Батько засміявся тихим, добрим сміхом і поклав руку синові на плече.
— Звісно, синку. Я хочу, щоб ти тренувався з іншими стражниками, звикав до дисципліни, до життя вартового. Хоча, — він на мить замовк і глянув уважніше, — здається, ти вже й сам багато чому навчився без нас.

Кірон ледь усміхнувся, не знаючи, як відповісти. У його очах промайнуло і полегшення, і гордість.

— Гаразд, — сказав батько, витираючи руки. — Уже пізно. Завтра нас чекає важкий день, тому марш до своєї кімнати.

— Добре, тату, — слухняно відповів Кірон.

Піднявшись сходами, він ще раз обернувся.
Батько стояв біля столу, розмовляючи з Леонардом і Лукасом, а мати прибирала посуд, м’яко всміхаючись.
У цю мить Кірон відчув, як щось тепле й спокійне розливається всередині.
Так, він скучав за цим відчуттям — за домом, за рідними, за простим людським теплом.

У кімнаті він скинув сорочку, ліг на м’яке ліжко й, глянувши у вікно на зоряне небо, тихо прошепотів:
— Ліанно… я знайду тебе. Обіцяю.

І, вперше за довгий час, заснув без страху, з легкістю в серці.

Сонце тільки почало лоскотати золотими променями верхівки дерев, коли Кірон прокинувся. Повітря в кімнаті було свіже, з запахом хліба, що вже пікся внизу. Він потягнувся, протер очі й відразу згадав — сьогодні починаються його перші справжні тренування з батьком. Від хвилювання серце легенько калатало, а на обличчі з’явилася усмішка.

Він швидко вдягнувся й спустився вниз. У кухні вже сиділи мама, Леонард і Лукас, що якраз закінчували снідати. На столі парував чай, стояла свіжа каша та шматки пирога — усе, що він любив.

— Доброго ранку, — привітався він, сідаючи поруч.
— Доброго, соньку, — посміхнулася мама, наливаючи йому чаю. — Ти сьогодні з татом тренуєшся, так?
— Ага! — очі Кірона засвітилися.

Поки він доїдав, Леонард уже встав, застібаючи на собі металеві пряжки на доспісі.
— Ну що, мені пора на пост, — промовив він, перевіряючи меч біля пояса. — Ти, малий, не забувай — якщо впадеш з ніг, зразу вставай. У батька легких тренувань не буває.

Кірон лише кивнув, усміхаючись.
— Удачі, брате!

Леонард підморгнув і пішов, дзвінко гримлячи латами.

Коли двері за ним зачинилися, Кірон обернувся до Лукаса:
— А де батько?

Той, із задумливим виглядом, відповів:
— Бачив, як він виходив у двір. Дрова, мабуть, рубає.

Кірон одразу підхопився.
— Дякую!

Вийшовши надвір, він побачив батька біля дровітні. Той стояв, утиснувшись ногами в землю, і з кожним змахом сокири поліна розліталися, мов соломинка. Його широкі плечі, покриті потом, блистіли на сонці, а кожен рух був точним і спокійним — як у людини, яка давно навчилася контролювати власну силу.

— А, ось ти де, — сказав батько, витираючи чоло й посміхаючись. — Ну що, готовий до тренування?

— Готовий! — впевнено відповів Кірон, відчуваючи, як хвилювання змішується з нетерпінням.

— Добре. Тоді неси свій меч — зробимо спаринг, — сказав батько, ставлячи сокиру вбік.

Кірон трохи зніяковів.
— Я… я його Лукасу дав. Він хотів подивитись.

— Хм, — промовив батько, трохи піднявши брови. — Зрозуміло. Тоді почекай тут, я сам його принесу.

І, повільно рушивши до хати, він відчинив двері.

Минуло лише кілька секунд тиші… і раптом звідти долинув шум — крики, дзенькіт, якийсь гуркіт. Кірон насторожився. Потім почув, як його брат майже з розпачем промовляє:

— Батьку! Почекай, я ще не встиг роздивитися клинок до кінця!

У дверях з’явився батько — спокійний, але з тією знайомою суворою посмішкою. В одній руці він тримав меч Кірона, що блищав на сонці, а до його ноги судорожно вчепився Лукас, мало не в сльозах.

— Тату, будь ласка! Я ще не закінчив! — благав він, тягнучись до меча.

— Значить, — спокійно, але рішуче мовив батько, намагаючись відірвати його від себе, — роздивишся потім. Зараз цей меч належить його власнику.

Він легким рухом звільнив ногу, залишив Лукаса на порозі, який невдоволено бурмотів щось собі під ніс, і вийшов до Кірона.

— Тримай, — промовив батько, подаючи йому зброю. — Подивимось, чого тебе навчила дорога.

Його погляд спалахнув знайомим вогнем — тим самим, від якого навіть досвідчені вартові на тренуваннях ставали серйознішими.

Кірон взяв меч обома руками. Він відчув, як серце починає бити швидше. Це був його перший справжній спаринг із власним батьком — людиною, яку в місті знали як непереможного мечника.

Батько неспішно підняв свій меч, перевірив хват і положив клинок на долоню — жест, що означав: починай. Кірон не роздумував ні секунди. Він рвонув уперед із всією тією рішучістю, що заповнила його за місяці у дорозі: перший выпад — простий, сильний, як навчив батько колись у дворі, коли давав йому меч із дерева.