Глава 10

Наступного ранку Кірон повільно розплющив очі. М’якість перини, тепло ковдри — усе це здавалось йому нереальним. За останні місяці він спав то на сирій землі, то на холодному камені, то на купі гілля, тож зараз відчував себе ніби в казці.
На мить хлопець навіть злякався — а раптом усе це сон? Раптом він знову прокинеться десь у темній клітці, де пахне іржею і потом?

Він стишено провів рукою по подушці, по дерев’яному узголів’ю ліжка, вдихнув знайомий запах дому — і серце затремтіло.
Я вдома… справді вдома, — промайнуло в нього в голові.

Та водночас з’явилося інше, неочікуване відчуття — страх. Страх втратити цей спокій, розчинитися в ньому назавжди, забути про все, чого навчився там, у темряві.
Ні, — подумав він. — Я не маю права просто лежати. Я маю жити далі.

У цей момент у повітрі розлився знайомий, солодкувато-теплий запах — пиріг!
Саме той, улюблений, який мама пекла йому раніше.

Від цього аромату Кірон миттєво підскочив з ліжка, натягнув сорочку, яку мати залишила на стільці, і, ледь не перечепившись, побіг до кухні.

На кухні вже панувало ранкове життя: мама метушилася біля печі, а батько стояв біля дверей, одягнений у свій блискучий нагрудник. Він саме застібав ремені на доспіхах і перевіряв меч на поясі.

Кірон, запихаючи шмат пирога в рот, промовив із повними щоками:
— Доброго ранку, тату!

Батько обернувся, усміхнувся краєм вуст і кивнув:
— Доброго, синку. Як спалося?

— Наче в раю, — відповів Кірон чесно.

— Це добре, — сказав батько, поправляючи рукавиці. — Бо скоро знову треба буде вставати рано. Як трохи відпочинеш, я братиму тебе з собою на пости. Будеш тренуватись разом з нами. З часом станеш справжнім захисником нашого міста.

Кірон здивовано підвів погляд:
— Справді?

Батько присів на одне коліно, так, щоб дивитися йому прямо в очі. Його рука — велика, тепла, мозоляста — лягла Кіронові на плече.
— У тебе великий потенціал, синку. Я бачу це. Все, що ти пережив, зробило тебе сильнішим. А сила — це не тільки в м’язах чи мечі, вона в серці. І в тебе воно міцне.

Кірон мовчав, ковтаючи слова батька, як щось священне. У його грудях уперше за довгий час було спокійно, тепло й затишно.

— А поки, — продовжив батько, підводячись, — відпочивай удома. Допоможи мамі, побудь із братами. У бої ти ще встигнеш піти, — сказав він, посміхнувшись і підморгнувши.

Кірон, проводжаючи його до дверей, відповів:
— Гарного тобі дня, тату!

— І тобі, синку. Бережи себе, — відказав батько, відчиняючи важкі двері. Сонячне світло залило кухню, й на мить у повітрі запахло не тільки пирогом, а й свободою.

Двері зачинились, і Кірон лишився стояти на місці, тримаючи в руках теплий шмат пирога.
Він усміхнувся.
Може, все-таки життя може бути добрим.

Після обіду, коли сонце вже починало хилитись до заходу, з вулиці долинув тупіт копит. Кірон, який саме допомагав мамі мити посуд, насторожено підняв голову.
— Хтось приїхав, — прошепотів він і, не чекаючи дозволу, вибіг надвір.

На подвір’я саме заїжджав Леонард, гордо сидячи на своєму новому коні — гарному, гнідому, з блискучою гривою й темною смугою уздовж спини.
За ним, тримаючись за плечі старшого брата, сидів ще один вершник — хлопець у запорошеній кузнечній робі, з великим молотом, підвішеним на ремені.

Кірон спочатку не одразу зрозумів, хто це. Але коли той сплигнув із коня й широко розплився в усмішці, серце хлопця підскочило від радості.

— Лукас! — вигукнув він, ледь не захлинаючись повітрям.

— Кіроне! — так само радісно закричав Лукас і, не роздумуючи ні секунди, кинувся до нього, обіймаючи так сильно, що в Кірона аж повітря вибило з грудей.
— Як же я радий тебе бачити! — промовив він, не приховуючи емоцій. — Я вже думав, що тебе ніколи не побачу!

— І я тебе, — прошепотів Кірон, стискаючи брата у відповідь. — Я теж дуже скучив.

Коли вони трохи відійшли один від одного, Кірон нарешті зміг його роздивитись.
Лукас став старшим і міцнішим. Його руки були вкриті слідами від опіків і подряпин, на поясі висів важкий кузнечний молот, а від одягу пахло димом і металом.
Кірон усміхнувся — це був той самий брат, який колись показував йому, як тримати маленький дерев’яний меч.

— Мені Леонард усе розповів по дорозі, — сказав Лукас, витираючи очі, в яких блиснула волога. — Як же тобі важко було, малий… Але ти витримав. Ти справжній молодець.

— Я просто хотів повернутись додому, — тихо відповів Кірон.

— І зробив це, — Лукас кивнув. — І це головне. Я за тобою дуже сумував.

— Даже більше, ніж мама, — не втримався Леонард, посміхаючись. — Він там, у кузні, мало не плакав, коли почув, що ти зник.

— А ти зараз заплачеш, — відповів Лукас і легенько дав йому ліктем у живіт.

Леонард зігнувся, фиркнув і, удавано сердитий, відповів:
— Ти все такий самий грубий, як і був.

— А ти все такий жартівник, — розсміявся Лукас.

Кірон дивився на них, і його серце ніби наповнювалось світлом. Він відчував — ось вона, сім’я, справжня, тепла, жива.
І тільки тепер помітив, що Леонард стоїть біля коня, якого хлопець ніколи раніше не бачив.

— Це твій кінь? — здивовано запитав Кірон.

Леонард гордо випрямився, поплескав коня по шиї:
— Так, тепер мій. Подарунок від командира. Каже, заслужив за службу.

— Вау… — тільки й зміг вимовити Кірон, торкаючись теплої морди тварини. — Я навіть не знав, що в нас тепер є кінь.

— Ну, поки один, — з усмішкою відповів Леонард. — Але колись, може, і ти матимеш свого, якщо будеш старанно тренуватись.

— Я буду, — серйозно відповів Кірон.

Три брати стояли посеред подвір’я — різні, але єдині. І навіть звичайний вечір здавався зараз особливим.

У вечірньому затишку, коли за вікном уже темніло, вони сиділи всі вчотирьох — мама, Леонард, Лукас і Кірон.
На столі пахло домашнім хлібом, тушкованим м’ясом і пирогом з улюбленими ягодами Кірона.
Мама, закінчивши розставляти тарілки, з усмішкою зняла фартух і сіла поряд.
У кімнаті панувала така тепла, родинна тиша, яку порушував лише тихий стукіт ложок.