Глава 8

Кірон вичавив із себе питання, що ледь долітало крізь адреналін: — Навіщо ви хочете нас убити? — голос тремтів, але руки не опускали меча.

Чоловік у мантії усміхнувся так холодно, що в грудях у хлопця защеміло: — Я не лишаю свідків, — відповів він тихо і безжально. — Навіть якщо це діти. Спершу — тебе, потім — ту дівчину.

Слова вдарили по Кірону, як крижаний вітер. Він зрозумів: вибору немає — або він зупинить цього чоловіка зараз, або обоє загинуть. Але ворог стояв перед ним як жива стіна — швидкий, безжалісний, профі, що не давав ні секунди на роздуми. Кожен його рух був відточений роками вбивств.

Бій завирував. Удар слідував за ударом, і Кірон лише встига­в ухилятись, відбивати, хапатися за щілини у захисті супротивника. Він відчував, як серце в нього в горлі, як кожна клітина кричить «втікай», але горло не слухалося — воно кричало лише одне: «Не здавайся».

Нападник, щоразу намагаючись накрити його силою, хвалився: — Ти дивовижно сильний для дитини, — і кинувся з новою вагою.

І раптом інтуїція підказала Кірону хитрість. Замість того, щоб ухилитися, він навмисно впав — ніби програв, ніби зламався. Супротивник, впевнений у перемозі, кинувся вперед — його рух був занадто широко відпрацьований. Тіло ворога проскочило повз, і в цей момент Кірон зробив різкий кувирок, підхопився й врізав меч у спину нападникові. Клинок різко врізався у тканину й м’ясо, лишивши глибоку рану; мантія розвіялася, і чоловік заоре від болю.

— Ах ти, малий ублюдок! — пролунав його рик. — Я змушу тебе страждати перед смертю!

Він кинувся далі, та з кожним махом його атаки ставали дедалі повільніші: кров, шок чи втрата сили — було видно, що рана вимагає плату. Кірон відчував, як йому даються ці секунди — і наніс ще один удар, точний, кинувши все, що мав.

Але в цей момент холодний стрижень кинджала ледь зачепив його — він відчув гостру, майже шалену печію, як голка, що впивається в шкіру. Тіло заговорило: німіло місце у плечі, думки туманіли. Отрута.

Та замість падіння — хлопець підставив ноги, стиснув зуби і зібрав останні сили. Він завдав удару в ногу ворогу — і той зойкнув, схопившись за стегно. Кров знову бризнула, але цього разу не в Кірона: поранений не витримав і похитнувся.

Кірон, ледве втримуючи рівновагу, скористався короткою мить­ю — ворог позаду ще стонав від удару, а яд повільно розливався по його венах, печучи, мов вогонь. Хлопець рвонув уперед, не оглядаючись, спотикаючись у темному тунелі, ковтаючи пил і кров, що стікала по губах.

Він біг. Кроки віддавалися лункою луною, і кожен його вдих рвався хрипом. Попереду з’явилося слабке тремтливе світло — вихід. Серце закалатало швидше, але на дорозі між ним і волею стояли ще один. Той самий аристократ у дорогому плащі, що стояв поруч із убивцею раніше.

Той тільки встиг розвернутись, коли Кірон, не думаючи ні секунди, інстинктивно підскочив і вдарив мечем. Лезо прорізало тканину й м’ясо, лишаючи на руці глибокий шрам.

Аристократ заорав від болю, відступаючи, кричачи прокльони: — Я тебе знайду, сопляк! Клянуся, я вирву тобі серце! — його голос відлунював по тунелю, але Кірон уже не чув.

Його не цікавили ні погрози, ні біль у плечі. Він бачив тільки тьмяне світло люка, що вів назовні. З останнім зусиллям вибравшись нагору, він опинився зовні — за міськими мурами. Повітря ночі вдарило в обличчя прохолодою. Зорі мерехтіли над головою, а попереду розкинувся простір — поле, дорога, темна лісосмуга. Свобода.

Кірон важко дихав, дивлячись навколо.
— Ліанно... — прошепотів він, обертаючись у всі сторони.

Та ніде не було ні її кроків, ні тіні. Тиша, лише шелест нічного вітру. Він зрозумів: вона пішла далі. Можливо, вирішила не чекати, щоб не наражати себе на небезпеку.

Хлопець притис меч до грудей.
— Добре... я тебе знайду, — прошепотів він сам до себе.

Пригадуючи дорогу, якою колись його везли работорговці, Кірон вирушив у зворотному напрямку. Туди, де колись почалося його нещастя — і, можливо, чекала його надія.

Але яд, що потрапив у тіло, починав діяти сильніше. Ноги ставали ватяними, серце билося нерівно, перед очима все частіше миготіли тіні. Кірон спробував іти далі, та світ раптом закрутився.

Він зупинився, притулився до стовбура старого дерева, дихаючи уривчасто.
— Лише трохи... відпочину... — прошепотів, опускаючись на землю.

Меч ковзнув поруч, тихо дзенькнувши об камінь. Вітер колихав траву, місяць дивився на нього згори, а тіло потроху втрачало силу.

Сидячи під деревом, він ще кілька секунд боролся з пекучим болем, намагаючись не заплющувати очей, але повіки самі опускалися. І вже за мить світ зник — Кірон заснув, знесилений і отруєний, прямо під нічним небом, на холодній землі за межами міста.

Сонце вже стояло високо, коли Кірон повільно розплющив очі. Його тіло було важке, наче з каменю, але біль у рані стих — залишилось лише легке печіння. Він доторкнувся до плеча й відчув прохолоду — на шкірі лежали кілька вологих травинок, туго перев’язаних тоненькими стеблами.

Кірон здивовано підняв голову — поруч, просто навпроти, сидів маленький єнотик. У його лапках — свіжа травинка, а чорні очі уважно дивились прямо на хлопця.

— Це… ти? — прошепотів Кірон.

Єнотик нахилив голову, ніби справді розумів його, і обережно підійшов ближче, простягаючи ще одну травинку.

Кірон усміхнувся вперше за довгий час.
— Виходить, я живий завдяки тобі, — сказав він тихо, сідаючи й роздивляючись рану. — Добре, що яд був не смертельний… а ти, схоже, знаєшся на травах краще за мене.

Він обережно погладив пухнастого рятівника по спині. Той трохи напружився, потім розслабився й навіть потерся мордочкою об руку хлопця.

— Дякую, — шепнув Кірон. — Якби не ти, я б, мабуть, не прокинувся.

Єнотик коротко пискнув, ніби приймаючи подяку, і відійшов на кілька кроків, обертаючись, наче кликав іти за собою.

Кірон засміявся, підняв меч, обережно вклав його в ножни.
— Я б тебе чимось пригостив… — сказав він, роздивляючись порожні руки. — Та в самого нічого немає. Вибач, друже.