Глава 7

Минув ще місяць.
Кірон став рухатися впевненіше, майже непомітно серед натовпу — мов тінь, що ковзає між людьми. Його рухи ставали чіткішими, а очі — уважнішими. За цей час він уже насобирав половину від потрібної суми.

Одного дня, проходячи повз лавку коваля, він зупинився. На прилавку, серед полірованих клинків, відблискували мечі — великі, короткі, вузькі, важкі. Але один, невеликий і витончений, особливо привернув його увагу.
Він на мить забув дихати.

Підійшовши ближче, Кірон несміливо звернувся до коваля:
— Скажіть… який у вас найменший і найдешевший меч?

Коваль подивився на хлопця з легкою усмішкою — тією, що з’являється, коли бачиш дитячу рішучість у серйозному погляді.
— Є один, — відповів він і, трохи відступивши назад, дістав з-під прилавка старий, потемнілий від часу меч. Метал був рудуватий, на руків’ї видно подряпини, але клинок був цілий.

— От, цей. За нього я хочу стільки-то, — коваль назвав суму.
І Кірон завмер: це була саме та кількість монет, яку він насобирав за місяць.

Хлопець спробував заперечити:
— Але він же… ржавий.

Коваль засміявся й простягнув йому шматок наждачного каменю:
— Сам почистиш. Робота не безкоштовна.

Розуміючи, що торгівля не має сенсу, Кірон мовчки віддав усі свої монети. Коваль зібрав їх у долоню, швидко перерахував, а тоді, вже коли хлопець узяв меч і повернувся, додав:
— На, візьми ще ножни. Все одно їх ніхто не купить.
І кинув їх Кірону, посміхаючись криво:
— Маленький лицарю.

Кірон навіть не образився. Він стискав у руках свій новий меч — справжній, хоч і старий, хоч і тупий, але свій.
Він був легкий, майже як продовження руки. Здавалося, що цей клинок створено саме для нього.

З радістю, яку не міг стримати, Кірон рушив додому, аби показати свою знахідку Ліанні.
Його кроки були легкі, а серце билося швидко — уперше за довгий час він відчував, що робить щось по-справжньому важливе для себе.

Коли Кірон повернувся додому, Ліанни ще не було. В хаті стояла тиша — тільки вечірнє світло пробивалося крізь вузьке вікно, малюючи на підлозі золотаві смуги пилу.

Хлопець поставив меч на стіл, витягнув наждачний камінь, який дав йому коваль, і почав очищати лезо.
Спочатку повільно, обережно — щоб не пошкодити клинок. Але з кожним рухом руки він усе більше занурювався у роботу. Час ніби зупинився.
Він зчищав іржу шар за шаром, поки метал не почав відблискувати в променях вечірнього сонця.

Він не помітив, як за вікном потемніло.
Лише коли лезо засяяло чистим, майже дзеркальним блиском, двері тихо рипнули — увійшла Ліанна.

Кірон одразу підхопився, очі світилися гордістю.
— Дивись! — сказав він, простягаючи меч. — Глянь, що я купив!

Ліанна зупинилась, поглядом ковзнула по блискучому клинку, і на її обличчі з’явилась легка посмішка.
— Молодець, — сказала вона м’яко. — Тільки навіщо він тобі, якщо ти витратив на нього всі гроші? Ти ж міг витратити їх для подорожі до дому.

Кірон опустив погляд. Він розумів, що вона має рацію. Але меч у його руках здавався чимось більшим за просто метал.
— Я розумію, — тихо промовив він. — Але він мені потрібен.

Ліанна зітхнула, а тоді, вже з ледь помітною усмішкою, відповіла:
— Ну, як хочеш. Головне, щоб не пожалкував.

Вона пройшла повз нього, скинула на стіл кошик із продуктами й почала розкладати їх, а Кірон стояв біля вікна, стискаючи меч у руках.
Метал прохолодно торкався його долоні, і хлопець відчував себе… інакше. Сильнішим.
Уперше за довгий час він відчув, що може захистити себе. І, можливо, навіть когось іншого.

Наступного ранку Кірон встиг накрасти трохи їжі для вечері — вже звична справа. Але сьогодні він вирішив не ризикувати й не йти за грошима. Натомість узяв свій наждачний камінь і меч — і сів точити.

Від опівдня до вечора він не відривався: тер клинок в щільних, ритмічних рухах, відчував, як іржа уступає місце холодному металу, як лезо стає тоншим на кінці, як під його пальцями з’являється гострота. Іскри інколи стрибали, звук шкрябання лунко дзвенів у порожній кімнаті. Руки втомлювалися, плечі нили, але в очах Кірона жевріла гордість — це було його, здобуте власною ціною.

Коли Ліанна повернулася ввечері, вона застигла в дверях, глянувши на блискуче лезо. Усмішка, що з’явилась на її обличчі, була іронічною:

— Похоже, цей твій меч тобі дорожчий за дім, — промовила вона. — Сьогодні ти навіть грошей не назбирав, а ним займався.

Кірон підняв меч і з усмішкою показав, як засяяв клинок.
— Та все ж вдалося його добре відтяти, — відповів він. — Я відшліфував його — тепер він гостріший.

Ліанна розвела руками, але не сердито, скоріше з турботою:
— Молодець. Але меч тобі додому не поверне, — сказала вона суворо, — знаєш це.

— Я знаю, — відповів Кірон тихо. — Але тепер я зможу захистити себе… і тебе.

Вона розсміялася тихо, майже ніжно:
— Тільки думай головою, коли ним користуєшся. Більше меча незначить більше розуму — тобі швидше вб’ють, ніж він врятує, якщо ти дурницю натвориш. Але — це твій вибір.

Кірон кивнув і, не втрачаючи блиску в очах, поклав меч до ножен. Вони разом пішли готувати вечерю.

Наступні дні тяглися в одноманітному ритмі: зранку Кірон виходив у двір, поки сонце ще ледь торкалося дахів. Ліанна, сидячи на порозі, жувала черствий шматок хліба й посміхалась, дивлячись, як він розмахує своїм клинком.

— І що, лицарю, тренуєшся, щоб ріпу різати точніше? — кидала вона з насмішкою.

Кірон не відповідав. Зосереджено повторював удари, як пам’ятав від батька: спершу повільно, потім швидше. «Дихай рівно. Не бий — веди мечем», — лунав у його пам’яті суворий голос, що колись лунав над плацем. Навіть якщо рухи були незграбні, навіть якщо меч часом вислизав — він продовжував, день за днем, поки долоні не вкривались мозолями.

Так минуло кілька тижнів. І от однієї ночі — коли вулиці вже стихли — двері будинку різко відчинились. На порозі стояли ті самі троє хлопців, старших і зухваліших. Їхні обличчя освітлювало полум’я ліхтаря.