Глава 6

Промені ранкового сонця тихо пробивались крізь дірки в старих дошках на вікні. Кірон розплющив очі й на мить розгубився — було так тихо, що він навіть не відразу зрозумів, де знаходиться. Ніхто не штовхав його в бік, не сварив за те, що заснув надто довго.

Він повільно підвівся й побачив, як Ліанна сидить біля вогнища. Вона тримала в руках ту саму миску, яку він залишив учора, і повільно їла, не відриваючи погляду від полум’я. Її обличчя все ще було в синцях, але в очах з’явився спокій — тихий, втомлений, майже людяний.

Коли вона помітила, що Кірон прокинувся, трохи ніяково опустила погляд і, ледве чутно, сказала:
— Дякую... мені ще ніхто ніколи не готував.

Кірон усміхнувся, намагаючись приховати, як йому стало приємно почути ці слова. Але Ліанна швидко відвернулася, знову зробивши голос холоднішим:
— Сьогодні мені треба побути самій.

Кірон кивнув, не задаючи питань.
— Добре... я сам впораюсь. Завдяки твоїм урокам, — тихо відповів він, обережно одягаючи свою потерту куртку.

Ліанна не відповіла, лише трохи підняла погляд, коли він пройшов повз неї, і в кутиках її вуст ледь помітно з’явилась тінь усмішки.

Кірон вийшов на вулицю. Місто вже оживало — торговці розкладали прилавки, звуки дзвонів і криків змішувалися з запахами свіжого хліба, овочів і пилюки. Хлопець згадав, як Ліанна вчила його спостерігати, помічати слабкі місця, і, попри страх, вирішив діяти обережно, щоб добути щось на вечерю.

Він зник у натовпі ринку, відчуваючи, що вперше діє сам — без чиїхось підказок, без чийогось захисту, керуючись лише тим, чого його навчила Ліанна.

Кірон рухався між людьми, наче тінь. Його кроки були легкими, погляд — уважним, дихання — тихим. Він згадував кожне слово Ліанни, кожен її рух, як вона казала: “Не спіши. Люди бачать того, хто поспішає.”

Спочатку йому було важко, але зараз усе виходило майже інстинктивно. То чи він так швидко навчився, чи, можливо, в ньому й справді дрімав якийсь природний талант — сам Кірон не знав. Він рухався, як примара серед прилавків і людей, непомітно хапаючи те, що можна було сховати за пазуху — яблуко, буханець хліба, кілька картоплин, жменю зерна.

До полудня в його сумці вже було стільки, що вистачило б на вечерю для двох. Він навіть трохи пишався собою — тепер він не просто безпорадний хлопець, що впав у чужий світ, а хтось, хто може вижити.

Та потім думка вдарила його холодом: йому ж треба гроші, якщо він хоче повернутись додому. Без них він не зможе навіть залишити це місто.

Кірон стояв біля тіні старої крамниці, стискаючи ремінь сумки. У ньому ворушилися сумніви. Красти овочі — це одне, думав він. Але гроші…
Його вчили, що це — злочин. Що це роблять лише негідники. Що красти — значить втратити себе.

Та потім він згадав слова Ліанни:

– “Якщо не навчишся брати те, що треба — тебе просто розтопчуть.”

Він глибоко вдихнув і зробив крок уперед, злившись із натовпом. Пальці, що тремтіли раніше, тепер діяли впевнено. Він підбирав упалі монети, тихо знімав мішечки з ременів, уважно стежив, щоб ніхто не помітив.

День минув у гомоні, у втомі, у хвилюванні. Сонце вже сідало, коли Кірон нарешті вийшов із ринку, рахуючи монети. Їх було мало — навіть чверті того, що він і Ліанна мали вчора, не набралося.

Але все ж — це був початок.

Він глянув на свої долоні, потім на небо, що червоніло від вечірнього світла, й подумав:
Мабуть, я вже ніколи не стану тим, ким був раніше.

І з цими важкими думками він попрямував назад до старого будинку, де чекала Ліанна.

Кірон відчинив старі двері, і запах пилу та холодного дерева одразу огорнув його. Усередині було тихо, лише десь під стелею тріснуло старе перекриття. Він уже приготувався побачити Ліанну такою ж відстороненою, як зранку, але цього разу вона сиділа біля вікна, як колись — спокійна, з легким вогником у погляді.

Коли вона помітила його, то підняла брову й сказала, як завжди, коротко:
— Ну, давай, показуй, що ти сьогодні приніс сам.

Кірон обережно виклав свій трофей — хліб, кілька коренів, кілька картоплин, буханець хліба, пару яблук і жменю крупи. Ліанна нахилилась, подивилась, і на її обличчі з’явилась посмішка, майже непомітна, але щира.

— Дуже добре, — сказала вона, піднявши одне яблуко. — Для першого дня самостійно… навіть краще, ніж я очікувала. Я б за півдня стільки зібрала.
Вона на мить замовкла, ніби не хотіла показувати, що пишається ним, але все одно додала:
— Ти справді добре справляєшся, Кіроне.

Вона почала розкладати продукти, збираючись готувати, та раптом зупинилась. Її рука завмерла над старою каструлею. Вона повільно обернулась до хлопця — і в її погляді промайнуло щось нове, майже невидиме: довіра, змішана зі страхом.

Наче слова, які вона збиралась вимовити, були важчими за всі побої, що вона коли-небудь отримувала.

— Допоможеш мені приготувати вечерю? — тихо сказала вона, дивлячись йому просто у вічі.

Кірон на мить розгубився, але потім кивнув, усміхнувшись:
— Так, звісно.

Ліанна коротко посміхнулась у відповідь і подала йому ніж. Її рухи були різкі, але не холодні. Тепер вони готували разом — і вперше за весь час Кірон відчув, що між ними з’явилось щось схоже на справжню дружбу.

Місяць спільного життя змінив їхні стосунки: Ліанна потроху довіряла Кіронові, дозволяла йому бути поруч і навіть покладатися на його допомогу. Вони разом збирали їжу, готували, ділилися досвідом виживання, і Кірон, крок за кроком, накопичував достатньо грошей, щоб підготуватися до майбутньої подорожі додому.

Однієї ночі Кірон прокинувся від дивного шуму. Серце стиснулося, коли він побачив, як троє хлопців постарше — років 12–14 — схопили Ліанну і почали бити її. Він хотів кинутися на допомогу, але один із нападників наставив на нього кинджал:

— Тобі це не стосується! — гаркнув він. — Якщо життя дороге — не встряпай.

Болісно дивитися, як Ліанну б’ють, було нестерпно, але Кірон на мить замислився і зрозумів: треба діяти швидко і обережно. Один із хлопців підняв її за волосся: