Глава 5

Ранкове світло ледве пробивалося крізь щілини в дошках. У повітрі стояв запах вогкості, диму і старої деревини. Десь неподалік глухо кричав півень, а за стінами чувся приглушений гомін міста, що прокидалося.

Ліанна нахилилася над Кіроном, який солодко спав, згорнувшись у стару ковдру. Вона торкнулася його плеча — спершу легенько, потім сильніше.

— Вставай, соня. Скільки можна спати? Якщо хочеш сьогодні поїсти — підйом!

Кірон не ворухнувся. Лише щось пробурмотів крізь сон:
— Мам... можна я ще трохи посплю?..

Він навіть не зрозумів, що сказав, і повернувся на інший бік.

Ліанна закотила очі, роздратовано зітхнула й різко смикнула його за ковдру.
— Я тобі не мама, ясно? Якщо не допомагатимеш — іди без вечері!

Кірон з переляком підвівся, ще не до кінця розуміючи, де він.
— Що?.. Я... вибач, я ще не прокинувся...

Ліанна відвернулася, щоб він не бачив, як на її обличчі майнула тінь посмішки.
— Нічого, звикнеш, — сказала вона рівно, знову вдягаючи серйозний тон. — Сьогодні ти робитимеш усе, що я скажу. Без суперечок, без питань. Зрозумів?

Кірон кивнув, намагаючись розчесати скуйовджене волосся.
— Так... я зрозумів.

— Добре. — Вона коротко кивнула. — Тоді пішли.

Вона відчинила двері, і в кімнату одразу вдерся прохолодний світанковий вітер. Десь унизу, серед вузьких вуличок, вже кричали торговці, дзвеніли відра, гавкали собаки.

Кірон вийшов за нею, озираючись довкола. Місто прокидалося — але для нього це місце все ще виглядало чужим і ворожим.

Ліанна кинула на нього погляд через плече.
— Сьогодні навчимо тебе справжньої роботи, герой. — її голос прозвучав з іронією. — Бо тут їжу не роздають за гарні очі.

Кірон зітхнув і тихо пробурмотів:
— Ну... я готовий.

Вона лише хмикнула і рушила вперед, зникаючи у вузькому провулку.
Хлопець пішов за нею, навіть не здогадуючись, що цього дня вперше дізнається, як насправді виживають ті, кому не пощастило народитися у стінах цього города.

Вулиці торгового кварталу гуділи, наче рій бджіл. Повітря було наповнене запахом випічки, спецій і поту. Люди кричали, торгувалися, хтось тягнув воза, інші сперечалися через ціну на хліб.

Ліанна йшла швидко, не озираючись, і Кірон ледве встигав за нею. Вона раптом зупинилася біля ряду дерев’яних лавок і нахилилася до нього.

— Дивись, — прошепотіла, ледь киваючи в бік торговця. — Бачиш того товстуна біля прилавка з овочами? Його лавка стоїть під кутом, і коли він нахиляється за товаром, ніхто не бачить, що робиться з іншого боку. Можна спокійно підкрастися й узяти трохи.

Кірон здивовано повернувся до неї.
— Але... — тільки й встиг вимовити.

Ліанна різко насупилася.
— Ти що, вже забув, що обіцяв слухатись? — її голос став холодним, як лезо. — Хочеш знову залишитись голодним?

Кірон опустив очі. Його пальці тремтіли. У грудях важко билося серце. Він згадав слова батька: «Красти — значить втрачати себе, синку».
Але перед очима стояла миска з теплою юшкою, хліб, що вона вчора поділила з ним.
І бурчання в животі знову дало про себе знати.

— Добре... — прошепотів він, ледь чутно.

Він ковтнув слину, обійшов прилавок, озираючись на всі боки. Торговець саме сперечався з покупцем, махаючи руками. Кірон зробив кілька обережних кроків, відчуваючи, як кожен удар серця віддається в скронях.
Його долоні пітніли, ноги ніби налилися свинцем. Але він зібрався з духом, нахилився — і швидко схопив кілька овочів.

Тікати! — пронеслося в голові.

Він метнувся назад у провулок, де чекала Ліанна. Вона вже стояла там, схрестивши руки, і коли Кірон задихано поклав перед нею свій здобуток, її обличчя прояснилося.

— Дуже добре справився, — сказала вона, посміхаючись. — Цього разу ми гарно поїмо.

Кірон присів, важко дихаючи. Його руки все ще тремтіли.
— Я... я не думав, що це буде так страшно...

— Страшно перший раз, — відповіла Ліанна, дивлячись кудись у натовп. — Потім просто стає звичкою.

Її голос був тихим, але в ньому звучала якась гірка правда.

Кірон опустив голову. Йому було соромно, але всередині жевріла крихітна іскра задоволення — він уперше сам здобув їжу.

Ліанна кинула на Кірона короткий, тверезий погляд — без жалю, але й без жорстокості.
— Тепер завдання складніше, — прошепотіла вона. — Бачиш того аристократа, що сміється, посадивши раба поруч? Коли він відволічеться — тихо підкрадись до нього й розв’яж мішечок з грошима. Зроби так, щоб він нічого не помітив. Якщо помітять — я не прийду на допомогу.

Серце в Кірона забилося ще швидше. Йому ще жило в голові: батько, який учив не красти; образи матері й брата; і все ж — бурчання в животі, холод і те, що вони повинні зібрати припаси для дороги.
— Може, краще в когось на прилавку вкрасти? — прошепотів він. — Там безпечніше…

Ліанна глянула на нього різко.
— Ти знову пам’ятаєш правила? — її голос був короткий, без тіні співчуття. — Якщо хочеш додому — це наш шанс. Овочі зіпсуються або їх відберуть. Тут — легше взяти й більше грошей. Ти або робиш, або голодуєш.

Страх згубив останні сумніви. Він згадав старця, який віддав йому булочку. Згадав, як той загасив останнє життя, щоб Кірон втік. У грудях щось стислося — ще більший сором, але й рішучість: жертва має сенс.
— Добре, — вимовив він тихо і піднявся.

Ліанна показала, куди підійти, і як триматися в натовпі: мовчати, здаватися одним із багатьох, не дивитися прямо в очі. Кірон ковзнув між людей, кожен крок був мов подвиг. Аристократ сидів у піднесеному куточку, розкішний плащ, келих, позаду — раб, приниженого вигляду. Кірон зупинився біля столика, очі палаючі від напруги. Він дочекався моменту, коли чоловік нахилився, щоб образити раба показною жорстокістю — і, немов тінь, провів руку по поясу, знайшов вузлик мішечка, обережно дістав його. Пальці тремтіли, але рух був тихий, вивірений — як вчив його страх й потреба.

Він відступив назад так само беззвучно, як прийшов. Ноги підкошувалися. Коли повернувся до Ліанни, передав їй мішечок. Вона швидко пересіла у темряві, розв’язала його, і монети виблискнули в її руках. Ліанна на хвилину замовкла, потім похмуро розгорнула й почала рахувати.
— Хмм… — промовила вона, і в її голосі промайнуло розчарування. — Це більше, ніж я зазвичай крала за тиждень… Але для подорожі — замало. Потрібно як мінімум удесятеро більше.