Глава 4

Дівчина раптово зірвалася на крик, так гучно, що Кірон аж здригнувся:

— Ти хто такий?! Що ти тут робиш?! — її голос дзвенів від злості й страху, а кинджал блиснув небезпечним вогником. — Ти за мною прийшов, так?! Кажи правду!

Вона сипала словами, не даючи йому й рота розкрити. Кожен її рух був напружений, руки тремтіли, та лезо й далі трималося рівно біля його горла.

Кірон підняв долоні догори, намагаючись хоч трохи зменшити її підозру. Голос його був тихий, хрипкий від хвилювання:

— Почекай… дай мені… хоча б сісти, — він повільно підвівся на лікті, не зводячи з неї очей.

Але дівчина навіть не кліпнула, стежила за кожним його рухом, тримаючи зброю так, наче готова була вдарити будь-якої миті.

— Я… я не ворог, — почав він, ковтаючи клубок у горлі. — Мене звати Кірон. Я… я просто шукав місце, щоб сховатись від дощу.

Його голос трохи затремтів, коли він додав:

— Мене викрали работорговці… я втік… тільки дивом вижив. — На мить перед очима промайнув образ старого, що пожертвував собою заради нього. Спогад защемив серце, і в словах Кірона відчувалася сумна щирість.

Він опустив очі й ледве чутно додав:

— Я навіть не знаю… хто ти така.

Дощ за стінами все ще гатив у дах, створюючи відчуття, ніби світ замкнувся лише на цих двох постатях — втомленому втікачеві й дівчині з кинджалом, готовій вирішити його долю.

Дівчина уважно вдивлялася йому в очі, наче намагалась зазирнути глибше — за слова, в саму душу. Тиша між ними була напруженою, тільки дощ за стінами глухо стукав у дах. Нарешті вона зробила короткий вдих, наче щось вирішила, і повільно опустила кинджал.

— Ладно, — промовила вона, хоча її голос звучав твердим. — Я тобі повірю… поки що.

Вона легенько постукала пальцями по руків’ю кинджала, ніби спеціально нагадуючи: зброя завжди напоготові, і в разі чого вона не вагатиметься.

Кірон відчув, як груди розправились, і він видихнув полегшено. Та щойно хвиля напруги спала, шлунок видав гучне, протяжне бурчання. Його щоки одразу спалахнули від сорому.

Дівчина примружилася, а тоді злегка всміхнулась, нахиливши голову набік:

— І давно ти нічого не їв?

— Більше дня… — зніяковіло відповів він.

— Ха, — пирхнула вона, і тепер у її погляді з’явилася ледь помітна насмішка. — Та в тебе самого вже бурчить, як у пса на ланцюгу. Може, ти з якогось заможного світу, якщо так швидко від голоду нидієш. Не звик, мабуть, голодувати?

Кірон трохи опустив голову й тихо сказав:

— Ти права… Я з сусіднього міста. Там все було набагато краще: і їжі вистачало, і дах над головою був… усім.

Вона гірко всміхнулась і в голосі її прозвучала жорстка насмішка:

— Ну, тепер доведеться жити по-іншому. Тут місцевий лорд не такий добрий, як твій. За їжу треба боротись. А дах над головою можуть дозволити собі лише торговці, ремісники та стража. Усі інші… або тісняться по десятеро в одній кімнаті, або ж мерзнуть просто неба.

Кірон слухав і розумів: нове життя буде тяжким, зовсім не схожим на те, яке він знав раніше. Його груди стиснув холодний страх, але й пробудилась рішучість — якщо він хоче вижити, мусить навчитися жити тут, серед цього суворого світу.

Живіт Кірона знову голосно забурчав. Дівчина скосила на нього очі, спершу суворо, а потім важко зітхнула. Вона повільно потягнулася до старої торбини, дістала шматок хліба, що вже давно зачерствів, розламала його навпіл і простягнула хлопцеві.

— Бери. Але будеш мені винен, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Дякую… — промовив Кірон, відчуваючи, як у горлі збирається клубок. Він узяв хліб обережно, наче це була найдорожча річ у світі, й почав повільно жувати. — А як тебе звати?

Дівчина секунду мовчала, ніби вирішувала, чи варто говорити. Нарешті знизала плечима й кинула коротко:

— Ліанна.

Її ім’я прозвучало твердо й водночас трохи сумно. Кірон повторив його подумки, щоб запам’ятати.

Вони обоє мовчки доїдали хліб, коли він, нарешті, набрався сміливості:

— Ліанно… Давай разом допоможемо один одному. Доберемося до мого міста. Там усе набагато краще, ніж тут. Нас там приймуть і допоможуть.

Ліанна ледь усміхнулась, але в усмішці було більше гіркоти, ніж радості.

— Ти хоча б знаєш, як далеко твоє місто?

— День шляху на возах, — швидко відповів Кірон.

Вона похитала головою.

— А ти хоч знаєш, скільки це буде ногами? Ми можемо померти по дорозі — від голоду, холоду, спраги. А ще звірі, бандити… Ти розумієш, який це ризик? Радій, що тобі взагалі вдалося потрапити в місто й не здохнути за стінами, як брошений пес.

Кірон стиснув кулаки.

— Але якщо ми доберемося, то більше не будемо думати, де ночувати і що їсти. Якщо підготуватися, ми зможемо пройти. І жити добре.

Ліанна опустила очі й тихо, сумно сказала:

— Ну й дійдемо ми… Ти — це зрозуміло, там тебе всі знають. А що зі мною? Я для них ніхто. Чужакам ніде не раді. Я тут народилася й тут помру в нужді.

Кірон дивився на неї, і йому стало боляче. Він відчув, що мусить підтримати її, хоча й сам не був певен у своїх силах.

— Навіщо так жити? — м’яко сказав він. — Якщо можна ризикнути й спробувати. Жити краще. Якщо ми підемо удвох, то вони тебе приймуть. Бо ми будемо разом.

Вона підняла на нього погляд. У темних очах блиснула іскорка сумніву, змішаного з надією.

— Сумніваюсь… — прошепотіла Ліанна.

Кірон прокинувся від того, що хтось сильно штовхнув його в плече. Перед очима — Ліанна, з руками на поясі, сувора, але з ледь помітною усмішкою в куточку вуст.

— Хватить спати, герой, — сказала вона. — Якщо ти справді хочеш потрапити додому, то пора починати старатись. Лежати і мріяти тебе туди не доведе.

Кірон потер очі, сонно буркнув:
— Що ми будемо робити?

— Вчитимусь тебе виживати, — відповіла вона, зібрано натягуючи свій старий плащ. — Якщо будеш слухати мене — не пропадеш.

Вони вийшли з напіврозваленого будинку, коли місто ще спало. Ранковий туман стелився між вузькими вуличками, і лише зрідка чулись кроки ранніх торговців. Ліанна показувала, як краще ховатись у тіні, як йти так, щоб не чути кроків, як змішуватись із натовпом, коли той з’явиться.