Глава 3

Кірон біг, не зупиняючись, поки легені палало, а серце билося так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Гілки лісу били по обличчю, він падав, підводився і знову мчав далі. Десь у глибині його тіла відчувалася незвична легкість — загадкова булочка й справді дала сили. Він біг швидше, ніж будь-коли раніше в житті.

Нарешті дерева розступилися, і перед ним відкрилася поляна. За нею — пагорб. Кірон видерся нагору, задихаючись, і його очі розширилися: у далині, під червонуватим світлом вечірнього неба, стояв город, оточений кам’яними стінами, з високими воротами. Над ними — вежа зі смолоскипами.

— Нарешті… — прохрипів хлопець і з останніх сил побіг униз, до міста.

Наблизившись до воріт, він побачив двох стражників у залізних шоломах і плащах із гербом міста. Надія охопила його. Він закричав:
— Допоможіть! Там… там работорговці! Вони… вони схопили людей!

Та, тільки-но він підбіг, один зі стражників грубо схопив його за плече й відштовхнув убік.
— Работорговці, кажеш? — у голосі бриніло недовіра й глузування.

Другий засміявся:
— З нами такий фокус не пройде, сопляк. Усі ви одне й те саме придумуєте, аби нас розчулити. Вали звідси, злидарю!

І вони штовхнули його так, що хлопець упав на землю перед воротами. Кірон ще встиг побачити, як на їхніх обличчях миготить зневажлива посмішка. Йому навіть не дали закінчити слова.

Ворота зачинилися важко й глухо. Залишивши хлопця сам на сам із темрявою, що повільно спадала на землю.

Кірон сидів на холодній землі біля стін міста, обійнявши коліна руками. Його груди ходили ходором від задушених ридань, а очі були повні сліз, яких він намагався не пускати назовні. У голові клубилося величезне непорозуміння.

Стражники… ті, кого він уявляв завжди сильними, справедливими, добрими, такими, як ті, що колись заходили до них додому разом з батьком, сміялися за столом, допомагали місту й навіть приносили гостинці дітям. Він пам’ятав, як гордився, що знає їх, як тішився, коли йому дозволяли доторкнутися до блискучої зброї. Для нього вони були прикладом мужності.

А тепер? Тепер ці, біля міських воріт, подивилися на нього так, ніби він ніхто. Ніби його крик про допомогу — це пусті слова. Вони відштовхнули його, навіть не захотіли вислухати.

— Чому?.. — тихо прошепотів Кірон, тремтячи. — Чому вони… не такі?..

Його серце наповнилося страхом і розпачем. Він не розумів, куди йти далі. Як повернутися додому?

Вперше у житті хлопець відчув себе зовсім самотнім. Беззахисним. Ніхто не прийде, щоб підставити руку допомоги. Ніхто не врятує. І якщо він хоче жити, мусить шукати сили в собі самому.

Але ці думки ще тільки зароджувались. Поки що він просто сидів під кам’яною стіною, в повній темряві, слухаючи, як за нею сміються й перемовляються люди, що мали б його захищати.

Кірон просидів так під стіною до самого світанку, спостерігаючи, як перші промінці сонця обережно торкаються каменю. Живіт здавалося скрипів від голоду. Хлопець зрозумів: якщо він хоче вижити, якщо хоче колись повернутися додому — мусить діяти сам. Сидіти й чекати допомоги більше не можна. Для початку потрібно щось з’їсти.

В цей момент він помітив, як крізь величезні ворота міста повільно проїжджає торгова візка, наповнена товарами. Очі Кірона загорілися надією. Якщо я зможу потрапити всередину, можливо, знайду їжу… або шанс пробратися далі в місто.

Він тихо підбіг до воза, спостерігаючи, коли ворота повільно за ним зачинилися. Кірон не вагаючись, заплигнув у середину. Всередині повозки було тісно і пахло сіно та сухим хлібом. Він прилаштувався в кутку, щільно пригорнувшись до товару, намагаючись бути непомітним.

Серце билося шалено, коли він почув кроки. Один із стражників, який, мабуть, йшов перевіряти вози, підійшов до візка і зазирнув всередину.

— Ах ти, малий злидню! — пролунав різкий крик.

В наступну секунду Кірона схопили й штовхнули з воза, викидаючи назовні, за ворота. Він впав на землю, серце шалено калатало, живіт стиснувся від страху. Місто вже здавалось таким близьким, і водночас — недосяжним.

Кірон сидів біля воріт, обхопивши коліна руками. У голові все ще лунав відчай, але разом із ним прийшли й спогади. Він пригадав один вечір, коли ще зовсім малим питав батька:

— Тату, а як ви знаходите злодіїв, які ховаються?

Батько, тоді ще у своїх обладунках стражника, всміхнувся і відповів:

— Та вони завжди однаково хитрують. Ховаються в возах чи в сіні всередині. Ми перевіряємо кожну повозку, не дамо їм пройти.

— А ті, що всередину міста потрапляють? — не відставав маленький Кірон.

— Був один такий, — серйозно сказав батько. — Він зізнався, що пробрався під днищем воза. Коли ми його зловили вже на крадіжці в городі.

У пам’яті Кірона цей уривок спогаду раптом спалахнув яскравіше за все. Він підвів голову й зрозумів: ось як я зможу пробратися!

Він дочекався наступного воза, що повільно під’їжджав до воріт. Серце калатало так, що здавалося, його почують. Як тільки колеса опинилися поруч, Кірон швидко пригнувся, вчепився руками за ребристі балки під днищем і підтягнув ноги, притискаючись усім тілом.

Віз скрипів і хитався, возниця щось бурмотів собі під ніс, а стражники, як завжди, перевіряли вміст. Він чув, як їхні важкі кроки гримлять по дошках зверху, як вони переглядають тюки з товарами, як жартують із торговцем.

Але для Кірона час розтягнувся в безкінечність. Його руки швидко слабшали, долоні ковзали по дереву, м’язи пекли вогнем. Тримайся… ще трохи, будь ласка, ще трохи!

Віз рушив далі, колеса заскрипіли. Від кожного поштовху Кірон відчував, що пальці ось-ось розтиснуться. Він намагався вчепитися ще сильніше, та все марно.

Нарешті сили зрадили його. Руки зісковзнули, і він із глухим ударом звалився на землю під возом. Світ запаморочився, у вухах дзвеніло, і єдине, що він бачив перед собою — це кам’яні плити дороги й бруд під колесами, які віддалялися від нього.