Глава 2

Работорговці, все ще регочучи, грубо вирвали меч із рук хлопця. Кірон не опирався — його пальці самі розтиснулися, немов відчули, що більше не здатні тримати холодне залізо. Його, мов мішок, штовхнули до клітки й зачинили за ґратами.

Він сидів, спершись спиною об залізо, і не чув нічого навколо. Очі були розширені, перед ними знову й знову спливала сцена бою. Кров на землі. Порожній погляд друга. Власний важкий подих. Його серце калатало, немов намагаючись вирватися з грудей.

Так тривало, поки ніч не накрила табір. Работорговці пиячили, сміялися й засинали біля вогнищ. А Кірон так і не стулив очей — сидів у глибокому, гіркому заціпенінні.

Лише на світанку, коли перші сонячні промені пробилися крізь ґрати, він наче прокинувся від тяжкого сну. Усередині більше не було того жаху, що скував його відразу після бою. Тепер він відчував холодну твердість.

Назад дороги немає, — подумав він. — Я вже не той хлопчик, що грався на вулицях. Я вбив, навіть якщо не хотів. Це буде зі мною завжди. Але якщо я здамся зараз — жертва мого друга буде марною.

Кірон стиснув кулаки, відчуваючи, як слабкі руки все одно здатні тримати силу. Він пообіцяв собі: навіть якщо в нього мало сил, навіть якщо він ще дитина, він буде боротися. Він постарається врятувати тих, кого зможе. Бо тепер він знає, що таке смерть, і більше не хоче бачити її марною.

Уперше його погляд став по-справжньому дорослим.

Работорговці підняли клітки на візки і вирушили в дорогу. Колеса скрипіли, гойдали дерев’яну підлогу під ногами, а залізні ґрати дзвеніли від кожного удару по камінню. Для Кірона ця дорога була невідомою — він ніколи не виходив далі за рідне місто. Кожен поворот, кожен темний ліс чи поле здавалися чужими й ворожими.

Але ще тяжчою за невідомість була туга. Вона стискала груди набагато сильніше, ніж залізні окови.

Перед очима знову й знову поставала мама — як вона ставила перед ним миску гарячого овочевого супу. Він тоді кривився, відвертався, просив хоч шматочок хліба чи м’яса замість того. Вона сміялася, гладячи його по голові, і примушувала все ж з’їсти кілька ложок.

Тепер, сидячи у клітці, Кірон відчував, як очі самі наповнюються слізьми. Якби зараз він міг повернути той вечір — він би їв суп до останньої краплі. Лише б ще раз сидіти поруч із мамою, слухати, як сміються брати, як батько після роботи ставить важку руку йому на плече.

Грудки болю душили його, і він притиснув кулаки до очей, намагаючись зупинити сльози. Ні… я не можу плакати. Не можу зараз. Якщо я здамся цим почуттям — то вже не встану. Потрібно вижити. Потрібно врятувати інших. Потрібно, щоб тато мною пишався.

Він глибоко вдихнув і підняв голову. Сонце било в обличчя, і в його променях хлопчик виглядав не зламаним, а загартованим. Сльози висохли, залишивши лише рішучість.

Їх везли довго. Дорога тягнулася без кінця, мов сірий сон. Лише раз вози зупинилися серед лісу. Работорговці винесли з мішка кілька глиняних мисок і роздали в’язням якусь сіру, клейку кашу. Вона смерділа, мала гіркуватий присмак і тягнулась, наче брудна глина. Але від голоду всі мовчки ковтали, намагаючись не думати про те, що їдять.

Після цього караван рушив далі й не спинявся аж до вечора. Сонце вже хилилося до заходу, коли візки нарешті зупинилися біля мурів чужого міста. Кірон уперше побачив високі кам’яні стіни, чужі прапори над баштами та вогні факелів, що вже запалювалися на вулицях. Для нього це місто було зовсім іншим світом — холодним і ворожим.

Хлопчик притулився до ґрат і почув розмову двох работорговців, які стояли неподалік:

— Це останнє місто. Тут зловимо, кого зможемо, і завтра рушаємо за кордон. Там нас ніхто вже не знайде.

— Авжеж, — відповів другий, — наш король добре платить. Їхні землі стануть нашими, а цих хлопчаків чекає робота, від якої вони й дня не протягнуть.

Кірон відсахнувся, серце стиснулося від жаху. Отже… це не просто бандити. Це посланці варварів із того самого королівства, яке напало на наше.

Його думки закрутилися, одна страшніша за іншу. Він згадав ті історії, що чув краєм вуха від батька та сусідів: як варвари вирізали цілі села, як гнали людей у рабство, як діти там зникали без сліду… Образи накочували, наче темні хвилі, і Кірон відчував, як холоне кров.

Але разом із цим страхом народжувалася інша думка — тверда й рішуча: треба тікати. Треба вирватися, перш ніж буде пізно.

Він стиснув кулаки й заприсягнувся самому собі: що б не сталося, він знайде шлях утечі.

Кірон сидів, зіщулившись у кутку клітки. Думки крутилися без упину, але жоден план не здавався реальним. Усе виглядало безвихідно. Він уже почав втрачати надію, коли повторилася знайома картина: работорговцям знову стало нудно. Вони відчинили клітку й витягли його назовні. Цього разу супротивником виявився юнак років п’ятнадцяти — на голову вищий і значно сильніший за Кірона.

Хлопчик одразу зрозумів, чого від нього чекають. Вони кинули обом мечі. Серце гупало, долоні вкрилися потом, та він змусив себе не тремтіти. Цього разу вагатися не можна. Жодної помилки. Інакше — смерть.

Не чекаючи, поки юнак підготується, Кірон кинувся вперед, майже наосліп. Лезо врізалося в живіт супротивника, і той із переляку впав на землю, задихаючись. Рана була не миттєво смертельною, але по обличчю юнака було видно — кінець близький.

Работорговці загомоніли, хтось розчаровано вилаявся. Один із них підійшов і безжально добив пораненого, навіть не давши йому шансу на останнє слово. Вони сміялися, знущаючись із чужого страждання, немов це було для них забавою.

Кірон, тремтячи від жаху й люті, побачив свій шанс. Він вихопив меча з руки мертвого й, поки работорговці були зайняті знущанням, кинувся на найближчого. Лезо пройшло крізь спину, і той звалився з криком.

— Він бунтує! Хапайте його! — заволав інший.

Работорговці оточили хлопця. Кірон, хоч і був оточений, не збирався здаватися. Він згадав уроки батька й, удавши удар у груди, різко змахнув мечем по ногах іншого ворога. Той впав із криком, та часу на втечу не залишилося. Збоку промайнув тіньовий рух — і щось важке вдарило Кірона по потилиці.