Глава 1

Кірон з’явився на світ у скромній, але люблячій родині. Він був наймолодшим серед трьох братів. Батько, міцний і суворий стражник, що служив місту, завжди приходив додому в запилених чоботях і з важким поясом, на якому висіли ключі та короткий меч. Мати, лагідна й терпляча жінка, дбала про дім, пекла хліб, лагодила одяг і зустрічала чоловіка теплою усмішкою, навіть коли день приносив утомливі турботи.

Дитинство Кірона минало без особливих тривог: гра з братами на вузьких вуличках, запах свіжої випічки, сміх сусідів на базарній площі. Проте ще змалку в його очах світився вогник захоплення — він не міг відірвати погляду від батька, коли той вирушав на чергування. Кірон з цікавістю стежив, як стражник уважно перевіряє каравани, що під’їжджали до міської брами, як зупиняє підозрілих мандрівників, а ввечері, повернувшись, знімає шолом і обережно ставить спис у куток, ніби той був старим другом.

Для хлопця батько був не просто охоронцем — він уособлював порядок, силу й честь. У ті ранні роки Кірон часто уявляв себе поруч із ним на сторожовій вежі, де вітер пахне далекими дорогами, а обов’язок завжди йде попереду страху.

Коли Кіронові виповнилося п’ять років, мати вперше повела його на головну вулицю міста. Того дня там готувалися до рідкісної події — мала пройти особиста гвардія місцевого лорда. Дорога вже була вкрита тонким шаром піску, щоб копита неслись без гуркоту, а вздовж кам’яних фасадів зібрався натовп городян. Повітря дзвеніло від очікування, пахло свіжим хлібом із крамниць та пряним димом від вуличних жаровень.

З-за рогу з’явився передовий вершник. То був могутній капітан гвардії, високий чоловік у напівзолотих обладунках, що сяяли під сонцем, мов розпечений метал. Його кінь — вороного кольору з білою зіркою на лобі — йшов рівним кроком, гордо підіймаючи голову. За ним рухалася колона кавалеристів зі списами, їхні списи відбивали світло, немов тонкі смуги блискавки.

Посеред процесії котилася карета лорда — розкішна, оббита темним оксамитом, прикрашена гербами та різьбленими позолоченими панелями. На мить Кірон навіть забув дихати: йому здалося, що всередині карети сидить сам лорд.

Після неї крокували лицарі у важких, ретельно начищених обладунках. Їхні кроки луною віддавалися в бруківці, наче серце самої землі пульсувало в такт їхньому маршу. І нарешті, замикали процесію загадкові маги: вони йшли повільно, укутані в темні балахони, прикрашені дивними знаками, від яких ледь тремтів погляд. Від них віяло холодною таємницею, і навіть дорослі підсвідомо відступали на крок.

Кірон стояв, стискаючи мамину руку. У його великих очах відбивалися й блиск обладунків, і рухливі відблиски магічних символів. У ту мить у серці хлопчика народилося прагнення колись самому стати частиною такого величного світу.

Процесія, урочиста й блискуча, зупинилася в самому серці міста, де вже чекала заздалегідь збудована дерев’яна трибуна. Карета лорда зупинилася біля її підніжжя. Зсередини вийшов високий чоловік у дорогому темно-синьому плащі, підбитому хутром. Його постать випромінювала спокійну впевненість, а на грудях поблискував герб королівського дому.

Він піднявся на трибуну, жестом привітав натовп і почав говорити гучним, рівним голосом:

— Люди добрі! — пролунало над площею. — Я маю для вас тривожну звістку. Сусідній король оголосив війну нашому правителю. Він задумав захопити наші землі, наслати сюди своїх варварів, грабувати наші домівки, а знать — стратити на площах.

Слова лорда розітнули повітря, мов холодний вітер. У натовпі знявся гул обурення: хтось скрикнув, інші почали шепотітися між собою, кілька жінок стислих дітей на руках. Навіть Кірон, який не зовсім розумів зміст, відчув, як серце затремтіло.

Лорд підняв руку, і шум поступово стих.

— Але не бійтеся! — його голос став теплішим, впевненішим. — Наш король не дозволить ворогу топтати наші поля. Він прожене злісних загарбників, як бурю жене сонце. Та щоб наші воїни могли тримати міцні списи, носити найкращі мечі й їсти поживну їжу, нам доведеться на якийсь час підняти податки. Це тимчасово, заради перемоги!

На обличчях людей з’явилися полегшені посмішки. Хтось вигукнув: «Слава королю!» — і натовп підхопив. Звуки радості й підтримки пронеслися площею, немов хвиля.

Кірон стояв, не відводячи погляду від лорда. Він не зовсім розумів, що таке «податки» чи «загарбники», але відчував: навколо відбувається щось велике й важливе, а в голосі цього чоловіка звучала сила, здатна змінити долю людей.

Минув рік після урочистого дня, коли лорд виступав перед містянами. Кірон уже підріс, але залишався тим самим непосидючим хлопчиком. Після гри з друзями він повертався додому на обід. Сонце стояло високо, освітлюючи вузькі вулиці золотим промінням. У дворі пахло свіжим хлібом і травами, що сушилися під навісом.

Щойно хлопець ступив на ґанок, із-за напівпричинених дверей почув приглушені голоси. Батько говорив до матері тихим, але стурбованим тоном:

— Я від друга почув… на війні тепер великі труднощі. Людей не вистачає, бракує їжі та спорядження.

Кірон завмер, притулився до дверного одвірка й почав уважно слухати. У той момент батько помітив його.

— О, ти вже повернувся, синку, — озвався він, одразу змінивши вираз обличчя на лагідний.

Стражник підвівся зі стільця, підійшов до хлопчика й присів, щоб дивитися йому просто у вічі. В руках він тримав довгий згорток, перев’язаний мотузкою. Батькові очі світилися гордістю та теплом.

— У мене для тебе є подарунок, — сказав він, розгортаючи тканину. Усередині лежав гарно зроблений дерев’яний меч, гладенький, із вирізьбленою руків’ям. — Це для тренувань, на честь твого дня народження. Тобі вже шість, настав час учитися бути воїном.

Кірон широко розкрив очі, обличчя засяяло радістю. Він обережно взяв меч у руки, ніби той був справжнім скарбом, і підстрибнув від щастя.

— Дякую, тату! — вигукнув він. — Я хочу стати таким самим сильним і хоробрим, як ти!