Розділ 3: Кривий танець

Музики не було. Був лише ритм — важкий, вологий стукіт серця самої землі, що відбивався у скронях. Андрій відчув, як його рука, яку він намагався вирвати, сама потягнулася до Віки. Віка вхопила Дениса. Їхні пальці переплелися так міцно, що кістки хруснули, але болю не було. Був лише дикий, первісний наказ: 

рухайся.

***

— Давай просто... підемо... — видихнув Андрій, але його ноги вже зробили перший крок. Це не був крок людини. Його коліно вивернулося вбік із сухим тріском, наче суха гілка, але він не впав. Щось невидиме тримало його за плечі, смикаючи за м’язи, як ляльковода за нитки.

Коло почало обертатися. Спочатку повільно, а потім дедалі швидше. Навколо них з темряви виринали інші постаті. Мавки. Вони більше не ховалися. Бліді істоти з порожніми спинами вклинювалися між друзями, вплітаючи свої холодні, слизькі руки в їхній живий ланцюг.

— Подивися на мене! — закричала дівчина з берега прямо в обличчя Андрію. Її обличчя почало плавитися, як віск. Очі витекли білим молоком, а рот розтягнувся від вуха до вуха, оголюючи нескінченні ряди дрібних, гострих, як у щуки, зубів. Вона сміялася, і цей сміх нарешті став чутним. Це було нестепне ультразвукове виття, від якого з вух Андрія потекла кров.

***

— Я більше не можу! Зупиніть це! — кричав Денис, але його тіло його не слухало. Його ноги рухалися в дикому темпі, ступні збилися в криваве м’ясо об каміння на дні річки, де вони тепер опинилися. Кожне коло затягувало їх глибше.

Віка бачила, як її власні руки стають прозорими, крізь них проростали зелені волокна водоростей.

Андрій відчував, як його хребет вигинається дугою, хребці зміщувалися, створюючи нову, химерну форму тіла — форму, зручну для життя під водою, але смертельну для людини.

Суглоби героїв співали свою останню пісню.

Хрусь. 

Клац. 

Хрусь. 

Вони танцювали «Кривий танець», де кожен рух був анатомічною помилкою. Вони бачили своїх рідних, своїх покійних друзів — ті танцювали поруч, їхні обличчя були синіми, а з ротів виповзали річкові раки.

— Ви тепер наші! — співали мавки, і їхні голоси лоскотали мозок зсередини. — Співай з нами! Танцюй з нами! Дихай водою!

***

Вода вже сягала підборіддя. Але танець не сповільнювався. Навпаки, коло крутилося так швидко, що посеред річки утворилася воронка. Андрій відчув, як вода заповнює його рот. Він хотів виплюнути її, але мавка, що тримала його за руку, різко смикнула його на себе, втягуючи в поцілунок. Її язик, холодний і довгий, як п’явка, ковзнув у його горло, перекриваючи доступ до кисню.

Останнє, що бачив Андрій перед тим, як світ згас — це Денис і Віка, які, танцюючи, повністю зникли під чорною гладдю. Їхні руки все ще були зчеплені. Останній сплеск, останній пухирець повітря — і річка знову стала спокійною, як скло.

***

На березі залишився тільки телефон Андрія. Він лежав у мулі, екран його все ще світився. На відео, яке він встиг записати, було видно лише розмиті тіні, що кружляють у шаленому темпі, та чути звук... звук ламаних кісток, що накладався на беззвучний, але такий виразний сміх.

Зранку до берега підійшли три жінки. Вони не викликали поліцію. Вони бачили таке вже десятки разів. 

— Красиві були, — зітхнула наймолодша, піднімаючи з піску дорогу камеру Віки. Вона без вагань кинула її в глибоку воду. — Тепер будуть знати, що на Русалії річка вимагає поваги.

Стара Ганна розсипала по березі жмені сухого, гіркого полину. Вона знала: наступного року вони знову прийдуть. Нові, молоді, з камерами та сміхом. І Кривий танець почнеться знову. Бо земля не прощає забуття, а вода — не прощає шуму.

Це була друга книга серії «Заповіти Предків». Страшна, ритмічна і неминуча.