Розділ 2: Ліс не випускає

— Валимо звідси! Зараз же! — голос Дениса зірвався на фальцет. Вони кинулися в гущавину, туди, де ще десять хвилин тому була чітка просіка до їхнього джипа. Але ліс перетворився на лабіринт із хворих фантазій. Дерева тепер не стояли прямо — вони були вигнуті в химерних, болючих позах, наче застиглі в танці фігури. Гілки перепліталися над головами, утворюючи живий купол, який не пропускав навіть світла зірок.

Кожні п’ять хвилин бігу вони опинялися на тому самому місці — біля розкиданого багаття та трьох порожніх банок з-під пива. 

— Це неможливо, ми біжимо прямо! — кричав Андрій, дивлячись на екран телефону. Навігатор божеволів: стрілка компаса крутилася зі швидкістю вентилятора, а на мапі замість доріг з'явилися дивні фрактальні візерунки, схожі на сплетіння вінкових лоз. Нарешті екран блимнув і видав єдине сповіщення: 

«Ви вже тут. Відстань до виходу: ∞».

— Дивіться... — Віка вказала ліхтариком на пісок біля своїх ніг. Навколо них, на вогкій землі, з'явилися сотні мокрих відбитків босих ніг. Вони не просто з’явилися — вони виникали прямо зараз. Земля вдавлювалася під невидимою вагою, наче навколо друзів у щільному колі стояла армія невидимих істот. 

Чвак... чвак... чвак... 

— звук кроків у багнюці ставав дедалі гучнішим, хоча поруч не було нікого.

***

Раптом Денис зупинився біля самого краю берега. Річка більше не текла — вона стояла, наче застигла смола. 

— Мамо? — прошепотів він, дивлячись у чорне дзеркало води. Його обличчя стало блідим, як крейда, а зіниці розширилися, поглинаючи райдужку. 

— Денис, назад! — гукнув Андрій, але його голос потонув у раптовому тумані, що запах тванню та старим ладаном.

З води піднялася рука. Вона була білою, розпухлою від довгого перебування в річці, з відшарованою шкірою на кінчиках пальців. Але на вказівному пальці блищала каблучка — точно така ж, яку носила мати Дениса, що загинула п'ять років тому. 

— Синочку, тут так прохолодно... — прошепотіла вода. — Йди до мене, я навчу тебе не дихати. Це зовсім не боляче.

Денис зробив крок вперед. Його черевики занурилися в мул. 

— Денисе, стій! — Віка схопила його за куртку, але він відштовхнув її з нелюдською силою. 

В ту ж мить Віка глянула на власне відображення. У воді стояла не вона, а її копія з повністю виколотими очима. Відображення повільно витягло довгий річковий ніж і почало повільно, із задоволенням, встромляти його собі в горло. Віка відчула гострий, реальний біль у своїй шиї — на білій шкірі дівчини почала проступати тонка кривава лінія, хоча ножа в її руках не було.

***

Ліс почав стискатися. Дерева підступали ближче, їхнє коріння вилазило з землі, наче велетенські вени, заважаючи йти. Андрій відчув, як щось торкнулося його шиї. Холодні, довгі пальці, схожі на гілки верби, почали лоскотати його під пахвами і вздовж ребер.

Це не було смішно. Це були «смертельні лоскоти». Пальці мавок, невидимих у тумані, впивалися в м’язи, розриваючи їх. Андрій намагався кричати, але з кожним видихом у його легені вривався вогкий запах річкової ряски.

— Дивіться на дерева! — закричала Віка, затискаючи рану на шиї. На ковбанях дерев почали проявлятися обличчя. Це були обличчя людей, що зникли в цих лісах роками. Їхні роти були забиті мохом, а з очних ямок росли проліски. Вони всі дивилися на друзів з однією емоцією — безмежним, вічним сумом.

Раптом туман розсіявся на секунду, і вони побачили, що стоять не в лісі. Вони стоять посеред глибокого болота, і вода вже сягає їм поясів. Те, що вони вважали деревами, були сотні мертвих тіл, що стояли вертикально в мулі, піднявши руки-гілки вгору.

— Ми не йдемо звідси, — прошепотів Андрій, відчуваючи, як чиясь мокра рука міцно вхопила його за кісточку під водою і різко смикнула вниз. — Ми вже частина їхнього Кривого танцю.

З усіх боків почав наростати звук — це був не вітер. Це був шепіт тисяч голосів, що зливалися в одну команду: 

— Ставай у коло. Ставай у коло. Ставай у коло.