Розділ 1: Не туди приїхали

— Та ну, дивіться, який контент! Це ж розірве ТікТок! — Андрій виставив телефон на стабілізаторі, ловлячи в кадр захід сонця над річкою. Віка і Денис сміялися, відкорковуючи пиво. Вони приїхали сюди «чисто пофлексити» на природі. Намети, сонячні панелі, дорогі камери — вони привезли цивілізацію туди, де її ніхто не чекав.

— Чуваки, гляньте туди, — прошепотіла Віка, вказуючи на затон. Там, у воді по коліна, стояли жінки. Їх було п’ятеро. Вони були в довгих білих сорочках, що намокли й облепили тіла, як савани. Вони повільно опускали на воду вінки, щось монотонно наспівуючи. Голоси зливалися в один низький гул, від якого вібрувало в зубах.

— О, етно-перформанс! — Денис увімкнув потужний ліхтарик і спрямував яскравий промінь прямо на жінок. — Ей, дівчата! Посміхніться для сторіз!

Спів обірвався миттєво. Настала така тиша, що стало чути, як кров пульсує у скронях. Жінки не обернулися. Вони просто почали повільно заходити глибше, поки не зникли під чорною гладдю води без жодного сплеску.

— Оце кріпово... — пробурмотів Андрій, продовжуючи знімати.

Він повів камерою вбік і завмер. Біля самої води, спиною до них, стояла дівчина. Її мокре волосся було переплутане з річковою травою. Вона не рухалася. Андрій підійшов ближче, сподіваючись на крутий крупний план.

— Дівчино? Ви з ними?

Вона почала здригатися. Спочатку Андрій подумав, що вона плаче, але потім зрозумів: вона сміється. Це був абсолютно беззвучний сміх — тільки плечі ходили ходором, а тіло вигинали судоми. Коли вона почала повільно повертати голову, Андрій побачив, що шия в неї крутиться на сто вісімдесят градусів, як у сови.

Вона не вимовила жодного слова, але її роззявлений у беззвучному реготі рот був чорнішим за саму ніч.