1111

Там, де сонце сідало, сьогодні  на світ з'явився молодий, блакитний місяць, який розсипав свої блискітки по воді, даруючи нічну красу. Він усміхався мавкам, які виходили до озера, щоб занурити ніжки в теплу воду і перемовитися про справи лісових мешканців.
З води виринав товстий короп, щоб подивитися на блідолицих дівчат і розказати своїм друзям про їхні розмови. Літо дарувало теплу свіжість, і всі насолоджувалися цим моментом, чекаючи свят, коли могли взаємодіяти з людьми.
Злидні ж, мов мухи на мед, потирали лапки в пошуках чергової жертви: кого б це ошукати або обікрасти. Місяць, визираючи з-за хмар, хмурився, коли щось заважало відбивати його блискітки на воді. Він любив своє відображення — то повне, то у вигляді серпа чи половинки яблука.
Усе було гармонійно, життя текло мирно, хоча поряд існувало ще й інше, потойбічне.
— Ану геть звідси! — одна з мавок кинула камінчик у коропа, прикриваючи оголені груди довгим волоссям. Дівчата дзвінко засміялися.
— Він же всього лише риба.
— Але дюже балакуча риба. Ви забули, що було минулого разу? — суворо спитала одна з мавок.
— А що було? — не розуміючи, запитала друга.
— І я не в курсі, — додала ще одна.
— У вас пам'ять як у рибки, — пробурмотіла вона. — Короп розказав Соломійці про любов якогось хлопця, і вона побігла до відьми просити стати людиною, бо закохалася до нестями.
— І що було далі? — зацікавлено спитала мавка з рудим волоссям, розчісуючи його пальцями.
— Як романтично!
— Та ніц там романтики! — відмахнулася співрозмовниця. — Це любовна трагедія.
— Та ти що?
— Хлопець пішов на Січ захищати своє село. Говорили, що сам Пан його в характерники обрав. Пройшов навчання. А Соломійка, як дурна, чекала його, біля озера блукала, благала за коханого милості у потойбічників. Та сили її підвели — вона ж зреклася своєї суті. Суджений її загинув, а вона в чотирьох стінах здичавіла.
— Та то все брехня! — знову виринув короп.
— Тебе ніхто не питав! — відповіла руда мавка і підморгнула місяцю. Той гордовито зарум'янився, трохи червоніючи.
— А я вам кажу, сам чув: хлопець знайшов іншу дівчину і покинув Соломійку.
— І хто тебе просив лізти у це? — обурилася перша мавка. — Якби не ти, була б Соломійка зараз з нами, а так  наклала на себе руки, став водяницею.
— Та що покінчила, наче ви тут усі дюже живі. — плюхнув обурено хвостом короп.
Дівчата лише відмахнулися. Десь у лісі тужливо заграла сопілка. Усі затихли, навіть місяць заслухався.