Крихкість Імперської істини.

Коли «Lex Ultima» увійшов у межі звичайного космосу, навколо знову загорілися зорі — холодні, далекі, байдужі. Екіпаж з полегшенням вдихнув повітря, втомлений після днів невизначеності. Але для Каеля Сартоса ці зорі вже не світили так, як раніше. Кожен їхній спалах здавався йому не маяком надії, а попередженням: рій уже в дорозі, і жодна відстань не стане на заваді тому, хто шукає себе.

Каель довго стояв біля оглядового ілюмінатора. За товстим шаром армосталі темрява світилася, мов безкрає море скла. Його пальці несвідомо стискали інквізиторську розету — не символ влади, а єдину річ, яка досі пов’язувала його з істиною минулого життя. Після одкровень Ліліт ця розета здавалося йому крихкою і якоюсь несправжньою.

Двері за спиною тихо відчинилися. Ліліт увійшла без супроводу — охоронці, здавалося, більше не наважувалися на неї дивитися.

— Ви привезете мене на Терру? — спитала вона тихим, рівним голосом.

Каель не одразу відповів.
— На Террі мене запитають, що я дізнався, — мовив він нарешті. — І що я відповім? Що рій прагне не війни, а повернення власного сім’я? Що наші найсильніші воїни — його нащадки?

Ліліт дивилася на нього спокійно, і в її погляді не було ані виклику, ані виправдання.
— Ти скажеш те, що знаєш. Повірять чи ні — не має значення. Рій не потребує віри.

Каель повільно кивнув. У цих словах не було погрози, лише безжальна істина.

Тієї ночі він не спав. Йому снилися поля хітину, що розкривалися, мов квіти, і над ними здіймався не крик, а безмежний акорд — пісня єдності, у якій кожен звук був частиною цілого. Він бачив, як легіони Астартес стоять у світлі цього акорду, і їхні очі світяться тим самим фіолетовим вогнем, що й очі Ліліт.

Прокинувшись, він зрозумів, що не може пригадати, де закінчувався сон і починалась дійсність.

На світанку навігатор повідомив про новини з віддалених маяків: рухи тиранідських флотів змінилися, і тепер кілька найбільших біокораблів прямували в напрямку Сегментум Солар. Це була ще не тривога війни — лише тонке відлуння великого шляху. Але для Каеля цього було досить, аби відчути холод під серцем.

— Він іде, — сказала Ліліт, коли почула доповідь. Її голос звучав не як пророцтво, а як проста констатація. — Він бачит шлях, і тепер жодна сила не відверне його.

Йоан, що стояв поруч, тихо прошепотів молитву Імператору. Його слова тремтіли у повітрі, наче пелюстки, які от-от змете невидимий вітер.

Каель дивився на Ліліт і розумів: навіть якщо зараз наказати її стратити, це вже нічого не змінить. Знання, яке вона принесла, стало частиною нього самого — так само, як рій залишив у ній свою пам’ять.

Пізніше, на самоті у своїй каюті, він дістав із сейфа особистий записник. Сторінки світилися блідим люмінесцентним сяйвом. Він написав лише одне речення:

«Надрозум прагне не нашого знищення, а власної цілісності — і ми самі носимо ключ до його завершення».

Він перечитав ці слова і відчув, як у грудях розгортається важка тиша — не страх і не розпач, а знання, що жодна людина не здатна спинити те, що несе у собі закон Всесвіту.

Каель загасив світло. За товстим склом ілюмінатора мерехтіли далекі зорі — і кожна з них здавалася оком, яке спостерігає за неминучим. У цій тиші він уперше збагнув: грядущий прихід рою — це не кінець, а початок процесу, який колись називали божественним єднанням.

І коли у глибині Варпу знову прокотився ледь чутний пульс, Каель уже не міг сказати, чи це відлуння чужої волі, чи биття власного серця.