Пам’ять рою.

Корабель йшов звичним курсом до найближчого маяка Астрономікону, але для Каеля Сартоса час перестав мати звичний сенс. Дні й години зливалися в тягучу послідовність допитів, роздумів і тривожних снів. Ворухне тінь за плечем — і він уже чує у вухах приглушений шепіт Варпу, той самий, що огорнув «Lex Ultima» у порожнечі аномалії.

Ліліт сиділа у своїй камері, ніби у серці невидимої пащі. Полог безпеки давно перестав бути для перепоною для небезпеки: тепер Каель розумів — що жоден амулет, жоден артефакт, жодна літанія не змінить того, що поселилося в його думках . Погляд Ліліт був спокійний, але в глибині очей виблискували спалахи, схожі на далекі зоряні шторми.

Він повертався до неї щодня. Не як слідчий — як той, хто прагне зрозуміти власну приреченість.

— Розкажи про цілісність, — якось почав він без прелюдії. — Ти казала, що рій шукає частину себе.

Ліліт мовчала довго, і Каель уже подумав, що цього разу вона не відповість. Та нарешті її голос прорізав тишу, ледь гучніший за подих.

— Пам’ять рою — не просто знання. Це нескінченна ріка, де минуле й майбутнє тече одночасно. У тій ріці є порожнеча — відсутність ланки, яку він колись утратив.

— Ланки, яку… — Каель відчув, як у горлі пересохло, — яку ми носимо в гено-сім’ям  Астартес?

Вона ледь кивнула.

— Коли ваш Імператор створював своїх воїнів, він взяв сім’я, яке не належало йому. Може, він сам не знав, що це. Може, відчув лише силу і забрав її. Але для рою це була втрата не витратного матеріалу, а частини самого себе.

Каель пригадав легенди про початки Великого Хрестового Походу, про темні тисячоліття, в яких Імператор блукав галактикою, збираючи фрагменти забутих технологій. У тих переказах завжди залишалося місце для таємниці.

— І тепер рій іде за своїм, — прошепотів він.

— Не для війни, — відповіла Ліліт. — Для завершення. Він не знає помсти. Лише прагнення стати знову цілим.

Йоан, який сьогодні вперше наважився зайти разом із Каелем, стиснув кулаки.

— Але ж він винищує світи! Мільярди гинуть під його хітиновими хвилями! — голос аколіту тремтів. — Як це може бути не війною?

Ліліт подивилась на нього з сумною ніжністю.

— Ви називаєте це війною, бо не можете інакше. Для нього це — дихання. Кожна клітина рою — це подих у пошуку власного серця. Він не вбиває — він повертає собі те, що вважає втраченим.

Йоан відступив на крок, мов від холодного полум’я. Каель мовчав. Він бачив світи, розірвані на кістки, знав запах попелу після вторгнення тиранідів. Але тепер у ньому зринала небезпечна думка: чи не є людство лише побічним полем для шляху істоти, що шукає себе?

Уночі Каель спав уривками. Йому снилися нескінченні поля з темного хітину, крізь які проходила хвиля світла — не руйнівна, а ніжна, мов дотик матері. Він чув далекі голоси, що спліталися в єдиний акорд, і в серці цього акорду звучало слово, яке неможливо перекласти: єдність.

Прокинувшись, він довго сидів, стискаючи в руці інквізиторський інсигній, прагнучи від нього захисту від власних думок. Він розумів, що починає відчувати не лише страх, а й хворобливу віру, віру в те, що є єрессю.

На четвертий день після виходу з аномалії Каеля викликали на командний місток. Магос-навігатор стояв блідий, його шкіру вкрили тонкі тріщини — знак перенавантаження психіки.

— Інквізиторе, — сказав він глухо, — ми отримали сигнали з далеких маяків. Рухи роїв… змінюються. Вони збираються в напрямку ядра Сегментум Солар.

Каель відчув, як серце б’є сильніше. Сегментум Солар — шлях до самої Терри.

Ліліт, яку привели на місток на короткий допит, лише тихо промовила:

— Він знайшов найкоротший шлях, навіщо метатися по всьому всесвіті, в пошуках міріади піщинок, якщо можна створити умови за яких усі піщинки самі зберуться до купи.

Її голос не був ані радісним, ані трагічним — лише сповненим тієї самої невідворотності, яку Каель відчув у тиші Варпу.

Коли вони повернулися до камери, Каель нарешті зважився спитати:

— Якщо він знайде те, що шукає… що буде з нами?

Ліліт глянула на нього довгим поглядом, у якому спалахнули відблиски незбагненного світла.

— Коли цілісність відновиться, не залишиться ні вас, ні нас. Буде лише він — і те, що ви називаєте життям, стане його частиною. Не смерть, а завершення.

Вона мовила це так тихо, що слова здавалися не попередженням, а констатацією закону, який неможливо обійти.

Каель відчув, як його власні переконання, загартовані роками служби Імперіуму, тріскають під цим знанням. Він раптом усвідомив: те, що він вважав боротьбою між Людством і хижаками з-за меж Галактики, може бути лише однією сценою значно більшої драми — драми Бога, який прагне знову зібрати себе.

У глибині душі Каель Сартос уже знав: навіть якщо він повернеться на Терру з цим одкровенням, жодна рада, жоден Ордо не повірить. А рій уже вирушив у дорогу — і ні молитви, ні флотилії не зупинять того, що для нього є просто подихом у пошуках власного серця.