Варп-аномалія.

Штурманські дзвони сповістили про завершення стрибка, але «Lex Ultima» так і не виринув у звичну порожнечу реального космосу. За ілюмінаторами не було ні зірок, ні спалахів плазмових хвиль — лише безмежна темрява, в якій навіть найчутливіші сенсори не фіксували нічого, крім власного тремтіння. Здавалося, сам Варп втомлено затамував подих.

Каель стояв біля навігаційного пульта і мовчки стежив, як на екранах розповзаються глухі, безструктурні плями. Магос-навігатор тремтів: із-під його металевих пластин сипались іскри мікророзрядів — радісний знак того, що його мозок-гібрид досі не анігілював.

— Немає сигналу Астрономікону, — хрипко вимовив він. — Жодного ехо-відгуку. Це не буря. Це… порожнеча.

Йоан, юний аколіт, на мить зупинив молитву й несміливо глянув на Інквізитора.

— Ми… застрягли?

Каель відчув, як холодна тиша вливається в легені. Він знав про таке явище лише з доповідей — про «мертві кишені» Варпу, де відсутня навіть сама пекельна суть варпу. Але навіть у тих звітах залишалося місце для слабкого гулу або викривленого шепоту демонів. Тут — нічого. Глуха стіна.

Ліліт сиділа в центрі ізоляційної камери. Пологи безпеки міцно та ніжно оповили її постать, та вона виглядала так, ніби не помічає цього. Її бузкові очі втратили нелюдський блиск й тепер були майже людськими.

Каель увійшов, і двері за ним зімкнулися без звуку. У цій тиші навіть шурхіт його плаща здавався блюзнірським. Він уперше за місію відчув не страх і не гнів, а щось схоже на порожню цікавість.

— Що це за місце? — спитав він, дивлячись просто в її очі.

Ліліт повільно підняла голову. Голос її був тихим, але слова відлунювали в камері, мов удари по невидимому дзвону.

— Для нас це завіса. Те, що всесвіт розгортає, коли хоче сховати себе від богів і людей.
— «Для нас»? — Каель мимохіть підкреслив ці два слова.

Ліліт ледь усміхнулася — без насмішки, радше з тугою.
— Я була його голосом, голосом рою. Поки аномалія не розірвала зв’язок.

Вона опустила повіки, і на мить Каель відчув у повітрі слабкий запах озону — ніби спогад про грозу.

Раптом коридори корабля здригнулися, і глухий удар пройшов крізь металевий кістяк, мов биття гігантського серця. Сервочерниці перехрестилися й зашепотіли молитви. Астропат, який сидів у трансі, різко розплющив очі — зіниці його розширилися до чорних дисків.

— Воно… — він задихнувся, — воно дивиться!

І одразу впав, наче хтось обірвав нитку.

Каель зціпив зуби. Він відчув те саме: не звук, а дотик чужої свідомості, що ковзнув по розуму, як холодний ніж. Дотик, який не намагався проникнути глибше — лише позначив свою присутність. Знак власності.

— Що це означає? — він повернувся до Ліліт.

Вона відкрила очі, і тепер у них горіло тьмяне фіолетове світло.
— Ройовий Розум знає, де я. Він не може говорити зі мною, але він пам’ятає.
І ви тепер — частина цієї пам’яті.

Каель раптово відчув вагу цих слів: не погрозу, а факт. Ніхто з них не зможе повернутися з цього простору таким, якими вони були.

Минали години — або миті; у Варпі час втрачав форму. Зовнішні сенсори показували нескінченну порожнечу. Енергосистеми працювали стабільно, але корабель застиг у абсолюті простору та часу, ніби хтось затиснув його між двома невидимими долонями.

У штабному відсіку Каель розгорнув стародавній ритуальний кодекс, який зазвичай читав перед допитами. Молитви, призначені для захисту від міазмів усіх сортів, в одному кораблі з Ліліт втрачали готичну дзвінкість.

Він знову пішов до камери. Ліліт чекала.

— Ти знаєш, чому Рій знищує світи імперіуму, — сказав Каель, не як слідчий, а як людина, яка хоче зрозуміти.

— Бо ви — нитка, що веде до втраченої частини, — відповіла вона. — І він не розриває нитки, поки не знайде кінець.

Каель відчув, як у глибині Варпу прокочується ще один беззвучний удар — і раптом усвідомив: це не загроза, а пошук.
Той, хто шукає, вже доторкнувся до них — і тепер не відпустить.

Коли, нарешті, на екранах з’явився перший тремтливий спалах Астрономікону, екіпаж видихнув, немов після довгого занурення. Варп-аномалія розчинилася так само раптово, як і виникла. За ілюмінаторами знову спалахнули зірки.

Але Каель знав: вони не просто пройшли крізь аномалію. Вони стали частиною чужого шляху.
І тепер, навіть у світлі зірок, тиша рою ледь чутно відлунювала у власних думках кожного, хто вижив.