Екстракція.

«Lex Ultima» покидав орбіту повільно, мов обережний хижак, що не бажає привертати зайвої уваги. Чорні плити корпусу вбирали світло двох місяців, і корабель здавався порожнечею, вирізаною у ніч.

Каель Сартос спостерігав із бокового ілюмінатора за тим, як планета Едем віддаляється, стаючи мозаїкою зелених і сріблястих плям. Він не відчував полегшення. Навпаки, коли граві-поля зімкнулися і посадкова капсула почала стикування з головним шлюзом, у грудях зростала напруга, схожа на відлуння далекого пульсу.

Ліліт сиділа напроти, оповита пологом безпеки. Її руки спочивали на колінах, і навіть у цій позі здавалося, що вона тримає невидиму корону. Очі — отруйний бузок — не блищали страхом, лише спокоєм, що межував з викликом.

Йоан, молодий аколіт, не зводив з неї погляду, мов намагаючись знайти у її рисах хоч крихту буденності. Він не знайшов нічого, що нагадувало б людину, як її бачили закони імперіуму.

Шлюзова брама ковтнула капсулу. Всередині «Lex Ultima» панував імперіум — порядок бойового корабля, що завжди готовий до стрибка у Варп. Десь у глибині чути було приглушене гудіння — звук, схожий на молитву двигунів.

Інквізитор віддав короткі розпорядження:
— Ліліт — під охорону в ізольовану камеру. Нікого до неї без мого дозволу. Навігатор — готувати курс на Терру.

Магос-навігатор відповів сухим клацанням ритуальних імплантів. Але, коли він увів координати, на головному екрані спалахнули непередбачені відхилення — червоні лінії, що пульсували, наче серцеві судини.

— Варпові потоки нестабільні, — прохрипів магос. — Але це не буря… Це щось інше.

Каель нахилився до екрана. Візерунок нагадував спіраль, що повільно закручувалася довкола корабля, мов хтось малював пастку прямо у Варпі.

Коли почався стрибок, Каель відчув, як простір зімкнувся навколо корабля, немов холодна вода. Зазвичай вихід у Варп супроводжувався ревом і сліпучим світлом, але цього разу — тиша. Тиша така глибока, що навіть серце здавалося чужим.

Астропат упав навколішки й затиснув вуха, ніби рятуючись від несамовитого гулу, якого ніхто не чув. Магос-навігатор зціпив зуби, на його шкірі виступили іскри мікророзрядів.

— Це не буря, — прошепотів він. — Це… завіса.

Каель відчув, як холодний піт повільно стікає вниз хребтом. Він знав легенди про Тінь у Варпі — психічну тишу рою, що глушить будь-який зв’язок із Варпом. Але досі чув лише звіти з далеких флотів, ескадри яких безслідно згинули в темряві.

Ліліт підвела голову. Бузкові очі світилися слабким внутрішнім сяйвом.

— Ви відчули його, — сказала вона. Голос її звучав так, ніби належав не одній людині, а цілому хору. — Рій дивиться на нас.

— Твій рій на мільйони світлових років звідси, — відповів Каель різкіше, ніж хотів.

— Для нього немає відстаней. — Ліліт посміхнулася ледь помітно. — Я — його очі тут. Але зараз… — вона нахилила голову, ніби вслухаючись у глибини Варпу, — зв’язок обірвався.

Раптом корпус корабля здригнувся. Метал стогнав, як живий. Світло аварійних ламп прорізало тьму кривавими спалахами.

— Граві-стабілізатори втратили корекцію! — крикнув штурмовик.

— Тримати курс! — наказав Каель, хоч знав, що курс тепер визначає не людина.

У тиші Варпу щось наближалося — не звук, а присутність. Відчуття глибокої, холодної свідомості, що торкалася розуму кожного на борту. Йоан відсахнувся, притиснувши руки до скронь:

— Хтось… шепоче всередині мене!

Каель відчув той самий шепіт: не слова, а ритм, як пульс невидимого серця. Але коли він глянув на Ліліт, її очі вже не світилися — вони стали звичайними, людськими, майже порожніми.

— Воно втратило мене, — сказала вона тихо, і в її голосі прозвучав відтінок самотності. — Завіса відрізала наш зв’язок.

Варп навколо згустився ще більше, і Каель уперше відчув, що тиша може бути гучнішою за будь-який крик. Астропат впав обличчям на підлогу, шепочучи молитви. Магос-навігатор безсило опустив руки на пульт.

Каель дивився на Ліліт. Вона сиділа спокійно, але в її погляді тепер жевріла інша глибина — не сила рою, а залишок чужої пам’яті. Те, що залишилося в ній після розриву.

Він зрозумів: навіть відрізана від надрозуму, вона несе в собі його знання. І ця тиша, яку вони щойно пережили, була не випадковістю. Це був знак — рій відчув втрату і, можливо, тепер шукає шлях, щоб повернути свою частину.

Каель уперше за довгий час відчув, як невидимий тягар лягає на плечі. Полювання, що почалося на поверхні Едему, лише тепер наближалося до природнього фіналу — фіналу де мисливець уразить здобич, але хто ж знає, хто є хто?