Полювання на Ліліт.

Каель Сартос не довіряв мапам Едему — надто правильними вони залишалися навіть після того, як інсфосфера планети завмерла у вічності. З досвіду він знав: коли Тінь у варпі огортає світ, звичайні хід речей порушується, втрачають сенс не тільки закони імперіуму, а й закони фізики. Просте стає складним, складне деградує до примітивного, картини на площині набирають тривимірності, а час одночасно рухає світ в минуле через майбутнє.

Ти часом дрони робили свою справу. З залишків автономних серверів інфосфери відтворили перебіг подій, які призвели до деградації та руйнування владних інститутів імперіуму на едемі. Видобули згадки про імена-гасла провідників бунту культистів. Серед цього пантеону імен Каеля вабило лише одне – Ліліт. У перехоплених записах культу це ім’я звучало майже шепотом, як давня молитва. В архівах Імперіуму не знайшлося жодного документа про неї — ні народження, ні реєстрації, ні навіть тіней у податкових звітах. Здавалося, Ліліт з’явилася разом із самим культом і водночас була його серцем.

Каель стояв у тісній кабіні когітаторного вузла й дивився на прозорий екран, де миготіли дані з дронів. Візуальні сенсори показували занедбані спустошені тунелі житлових секторів, зарослі теплиці, верхні рівні підземних технічні переходів. І лише орбітальне орбітальний сенсор теплового випромінення фіксував один чіткий слід маленьких ніг, які щодня торували шлях з безодні технічних тунелів на головний оглядовий майданчик вулику. Туди і назад, туди і назад, день в день, тиждень в тиждень, місяці в місяці…

— Ходить як маятник, в один і той самий час, однією і тією ж траекторією, — прошепотів Йоан, аколіт, схилившись над іншим терміналом. — Але ми бачимо тільки тепловий слід з орбіти, візуальні сенсори дронів на поверхні її не бачать.

Інквізитор глухо буркнув:
— Або візуальні сенсори дронів вже не наші.

Він пам’ятав інші світи, де генокради підлаштовували навіть техноартефакти під себе: когітатори зраджували імперіум та переходили на бік рою. Каель не любив цю боротьбу — боротьбу яка виходила за межі зрозумілого матеріального світу у тонкі сфери інфопотоків.

Рішення про захоплення прийшло зненацька, Каель прокинувся від неспокійного сну під литаври гучного серцебиття і зрозумів, що якщо тільки очікувати то це очікування сягне вічності. Загін десантувався на поверхню за межами вулика Кет під пекучим сяйвом планетарної зірки, яка своїм жорстким проміння невблаганно пронизувала знесилений озоновий шар Едему. Долина навколо вулика вирувала стовпчиками піска, солі та органічного пилу, що робило команду інквізитора невидимою для будь-якого спостерігача. Час та відстань до цілі були сплановані так, щоб захоплення відбулося відразу після виходу об’єкту з тунелів.

Вулик знову виглядав надто правильним. Кожен житловий модуль — прямокутний, стіна як підлога, підлога як стеля, двері як люк, навіть останні працюючі ліхтарі — творили стандартизовані імперські тіні. Та серед цього порядку почала проступати інша, ледь відчутна логіка: на стінах хтось лишав тонкі перламутрові знаки, схожі на відбитки долонь, але з пальцями, що дивно видовжені; під ногами — ледь чутний хрускіт, немов під кам’яною плитою тліло щось живе.

— Імператор веде нас, — прошепотів Йоан.

Каель не відповів. Він і сам відчував, що наступна мить вирішить все.

Потрібний люк виходу з технічного тунелю знайшли в старому водоносному центрі. На важелі люка рябіла пов’язка з пурпурової тканини, смарагдовий візерунок якої змінював форму під поглядом.

Каель нахилився. Візерунок мерехтіів як тексти молитов на стягах еклезіархії. Здавалося, що візерунок був посланням, яке невідомі невидимі писці пишуть невідомому адресату, можливо цим адресатом був сам Каель. 

— Це не займайте, — тихо мовив він. — Це… єресь у плоті.

Група зачаїлася, нерухомо злилася з кутастими тінями, закрила забрала шоломів щоб навіть дихання не порушувало тишу білого шуму. Каелю чувся шепіт — не звук, а тремтіння у кістках, наче Варп ковзнув по його нервових закінченнях. Він різко підняв руку, даючи знак решті.

З туманої невідомості технічного люку вийшла струнка тендітна постать, люк зачинився, постать рушила до виходу з водоносного центру.

Команда Каеля її миттєво оточила. Постать була жінка з блідим, ледь фіолетовим, обличчям, тонкі риси якого видавали спокій, що межував із зневагою. Волосся злегка сяяло, немов випромінювало холод супутників Едему. Очі — отруйно бузкові жили власним життям.

— Ти — Ліліт, — сказав Каель.

Вона ледь усміхнулася.
— А ти — той, кого вполювала здобич.

Його супутники підняли зброю, але Каель підняв руку. Ліліт не рухалася, і навколо неї туман здавався спокійнішим, ніби підкорявся її диханню.

— Ти знаєш, що я прийшов сюди не для балачок, — мовив він.

— Знаю, — відповіла вона. — Тому й прийшла.

В її голосі не було виклику — радше осмислена неминучість, як у хвилі, що змикається над звилерізом.

У наступну мить туман здригнувся від різкого шипіння — з тіні вихопилися фігури культистів, двопалих гібридів із блиском сталевих кігтів. Каель миттєво зреагував: коротка серія з болтера розірвала першого на криваві клапті. Штурмовик кинув у натовп плазмовий заряд.

Ліліт нерухомо споглядала крізь какофонію звуків, енергій, кінетичних часток, вона дивилася просто на Каеля — спокійно, немов чекала, поки він завершить роботу.

Коли останній культист упав, штурмовик зробив крок уперед та мовчки вдягнув на Ліліт пологи безпеки з освяченими рунами заперечення єресі.

Каель дав знак і загін з полонянкою  швидко рушив до найближчого посадочного майданчика де їх підхопить десантна капсула. Ліліт йшла мовчки, не чинила опору, лише ледь помітно посміхалася — і ця посмішка обіцяла Каелю невблаганну невідомість. У глибині варпу, де Тінь уже розкривала крила, щось величезне ледь помітно відгукнулося — наче відчуло, що частинка його сутності вирушає з Едему назустріч невідомому.