Розділ 3: Здобич стає зграєю

Світанок над Чорногорою був не золотим, а брудно-сірим. Туман, густий і липкий, як сире тісто, заповнив кожну ущелину, стираючи кордони між небом і землею. Але Максим бачив крізь нього. Його зіниці, тепер вертикальні й жовті, вихоплювали найменший рух молекул пари.

***

Він чув його. 

Микола був за два кілометри, біля підніжжя скелі. 

Старий провідник біг, задихаючись, його серце калатало, як переляканий заєць у клітці. Для Максима цей звук був найсолодшою музикою. 

Це був ритм обіду.

Поруч із ним, майже не торкаючись лапами землі, ковзали Аня та Ігор. Від колишніх людей залишилися лише спогади: клапті фірмових курток, що вросли в нову, жорстку шерсть, та уривки синтетичних штанів на м’язистих, вигнутих стегнах. Вони не розмовляли. Вони спілкувалися через короткі вібрації повітря та рухи хвостів.

— Х-х-ха... — видав Максим. Це означало: 

«Моя черга».

Він відштовхнувся від землі. Його тіло, тепер ідеально пристосоване для вбивства, пролетіло п’ять метрів одним стрибком. Він більше не відчував болю в суглобах чи втоми. Чугайстер, що біг паралельно, величезною тінню миготів між деревами, спостерігаючи, як його нові гончаки засвоюють урок. 

***

Вони притисли Миколу біля старого кам’яного обвалу. Старий вихопив мисливський ніж, але рука його тремтіла. Він дивився на три істоти, що оточували його, і в його очах був не тільки жах, а й глибокий, безмежний жаль.

— Максиме... Аню... — прохрипів він, впізнаючи в покручених мордах риси своїх підопічних. — Що ж він із вами зробив...

Максим нахилив голову набік. Ім’я «Максим» викликало в його мозку коротке замикання — наче спалах старого, зламаного екрана. Він згадав скло. Він згадав цифри. Він згадав «Eco-Trace». Він подивився на Миколу і зрозумів: 

старий — це останнє дзеркало. 

Якщо він уб'є його, він назавжди розіб'є своє людське відображення.

Микола зробив помилку — він кинувся вперед, сподіваючись прорватися. Максим зреагував швидше за думку. Його щелепа, тепер здатна трощити стегнові кістки оленя, розкрилася неймовірно широко.

Оцифровка лісу завершилася. Датчик Максима — його власний нюх — зафіксував 100% потрапляння. Смак гарячої, залізистої крові провідника затопив його мозок, вимиваючи останні байти цивілізації. Він не просто їв. Він причащався цією дикістю. Микола більше не був людиною — він був паливом. 

***

Через три дні рятувальний гелікоптер завис над галявиною зі «співаючими деревами». Рятувальники спустилися на тросах, тримаючи автомати напоготові. 

— Чисто! — крикнув один. — Тільки речі.

Вони знайшли розбитий iPhone Максима. На диво, пристрій ще подавав ознаки життя. Коли технік підключив його до живлення, на екрані з'явилося останнє автоматичне відео, записане датчиком руху. На відео не було монстрів. На відео були три людини, які 

сміялися. 

Але цей сміх не мав нічого спільного з радістю. Вони стояли на чотирьох, їхні обличчя були заляпані чорним мулом, а в зубах вони тримали сире м'ясо. А за ними, у розмитому фокусі, стояла величезна постать, що повільно гладила їх по загривках.

— Це не вони, — прошепотів рятувальник, вимикаючи запис. Його нудило. — Це щось інше.

Раптом з хащів почувся звук. Це був голос Максима. 

— Допоможіть... — чітко, по-людськи вигукнув він десь за скелями. 

Рятувальники кинулися туди, але один із них, старий лісник, схопив командира за руку. 

— Не йдіть. Це пастка. 

— Але він кликав на допомогу! 

— Це не він кличе, — очі лісника були повні сліз. — Це вони вчаться копіювати нашу мову, щоб виманити нас. Послухайте...

З лісу знову пролунав голос Максима. Але тепер він повторював одну й ту саму фразу, знову і знову, з механічною точністю зламаного диктофона: 

— Низький рівень заряду... Низький рівень заряду... Низький рівень заряду...

А потім голос змінився на дике, переможне виття, до якого приєдналися ще два — вищі й тонші. Чугайстер вивів свою зграю на нове полювання. Тепер вони знали, як звучать люди. Тепер вони знали, як їх заманити.

***

Наступного дня заповідник закрили назавжди. Офіційна причина: «Небезпека зсувів». Але місцеві знають: у горах з’явилися нові господарі. Ті, хто знає всі ваші паролі, але замість цифр віддає перевагу теплим нутрощам.

Кінець історії «Ніч безголов’я». Коли заходиш у ліс, пам’ятай: він не оцифровує тебе. Він тебе перетравлює.