Розділ 2: Дика кров

Ніч у Чорногорі не настала — вона просто просочилася крізь пори шкіри. Світло ліхтарів тепер здавалося Максиму ворожим, воно кололо очі, наче розпечені голки. Він вихопив ліхтарик у Ігоря і розбив його об стовбур смереки. Темрява одразу стала прозорою, наповненою відтінками сірого, коричневого та багряного.

***

Цивілізація — це лише тонкий шар лаку, і зараз він тріскався зі звуком сухої кори. Максим заплющив очі й зрозумів, що бачить краще, ніж раніше. Він чув, як під землею ворушаться личинки. Він відчував запах Ані, що сиділа за три метри від нього.

Це більше не була його колега. 

Це була здобич. 

Від неї пахло солодким страхом, дешевим дезодорантом і — найголовніше — пульсуючою веною на шиї. Максим відчув, як у роті накопичується в’язка слина. Його власні зуби стали заважати; ясна розпухли, виштовхуючи ікла назовні.

— Максе... мені страшно... — голос Ані був тонким, як павутина. 

Він не відповів. Слова здавалися йому важким, непотрібним камінням. Навіщо говорити, якщо можна просто відчувати? Він видав низький, вібруючий звук — щось середнє між гарчанням і муркотінням.

***

З темряви вийшов Він. 

Чугайстер не був схожий на людину. Це був згусток первісної люті, заввишки три метри, вкритий шаром вовни, змішаної з глиною, голками хвої та людським волоссям. Замість обличчя — маска з білої кістки, а очі світилися фосфоричним світлом гнилої деревини.

Він почав бити долонею по стовбуру дерева, створюючи ритм, від якого здригалася сама земля. Це був наказ. Аня раптом почала кружляти. Її рухи були ламаними, звірячими. Вона не танцювала — вона 

скидала шкіру людяності. 

Максим бачив у місячному світлі, як її хребет вигинається, хребці один за одним виходять зі своїх місць, створюючи нову, хижацьку поставу. Вона почала зривати з себе одяг. Тканина тріщала, як кокон, з якого вилуплюється щось страшне. 

— А-а-а-у-у-у! — вирвалося з її горла. Це вже не був крик жінки. Це був клич вовчиці, що вперше впізнала свою кров.

Ігор, який досі сидів у багнюці, раптом підхопився. Його обличчя видовжилося, щелепа висунулася вперед із гучним хрускотом. Він більше не дивився на планшет. Він дивився на Аню, і в його погляді не було кохання чи турботи. Тільки територіальний інстинкт.

***

Чугайстер наблизився до Максима. Запах лісового бога був нестерпно прекрасним: стара кров, вогкий мох і тисячолітня свобода. Він простягнув свою велетенську лапу з пазурами довжиною в долоню і повільно провів по обличчю Максима.

Біль був коротким, але яскравим. Кров потекла по щоці Максима, і він злизав її, не роздумуючи. 

— Пий... — прошепотіли співаючі дерева. — Їж... ставай нами...

Максим упав на чотири кінцівки. Його куртка луснула на спині, коли лопатки розійшлися ширше. Він відчув, як його стопи подовжуються, перетворюючись на пружинисті лапи. Світло iPhone, що все ще слабко блимало в багнюці, здалося йому чимось неймовірно огидним — слабким вогником рабства.

Він глянув на Ігоря. Той уже почав гризти корінь дерева, випльовуючи тріски разом із кров’ю з роздертих ясен. 

— Ми... не... люди... — спробував сказати Максим, але замість слів з його грудей вирвався такий потужний рик, що птахи знялися з дерев за кілометр звідси.

Чугайстер задоволено кивнув. Він розвернувся і повільно пішов углиб лісу, не обертаючись. Максим, Аня та Ігор, рухаючись синхронно, низько притискаючись до землі, пішли за ним. Вони більше не були командою стартапу. Вони були першим молодняком нової зграї.

У голові Максима згасла остання думка про дім, про гроші, про майбутнє. Залишився лише один запах. Запах провідника Миколи, який десь там, за межею «співаючих дерев», намагався втекти. 

— Здобич, — подумав Максим, і його хвіст, що щойно проріс крізь куприк, вперше радісно вдарив по вогкій землі.