Розділ ІІ. Світ між минулим і теперешнім

Ранок розгортався повільно, ніби боявся порушити тишу, що ще спала в домі.
Повітря було прозоре, напоєне вологим ароматом трави, і коли віконна фіранка легенько тремтіла від подиху вітру, крізь неї просочувались тонкі промені, розрізаючи простір на золоті смуги.
На веранді, де з дитинства все залишалося на своїх місцях — плетене крісло, стара глиняна чашка для квітів, скрипуча дошка під ногою біля порогу, — сиділа Емілі. Вона втягнула повітря на повні груди, і їй здалося, що в ньому є щось від спогадів: запах кори, гарячого дерева й диму з минулого літа, коли вони ще всі були разом.Вона не дивилась на фотографії — лише тримала одну з них у руках, без фокусу, ніби боялася зустрітися поглядом із минулим. Її пальці ковзали по ребристому краю знімка, як по шраму, що вже не болить, але все ще нагадує.
Кава в чашці давно охолола, та вона продовжувала тримати її біля губ, ніби в цьому русі була якась сталість, якої зараз так бракувало.

З дому вийшла мама — тиша на мить здригнулася, коли відчинились двері.
Ханна завжди рухалась так, ніби боялася зруйнувати щось тендітне в цьому світі. На плечах у неї був тонкий шалик, волосся розпущене, і в руках — дві чашки. Вона сіла поруч, поставила одну перед донькою.
— Ранок сьогодні такий тихий, — сказала вона майже пошепки, щоб не сполохати спокою.
— Мабуть, він чекає, — відповіла Емілі.
— Чекає чого?
— Мене.

Її голос був тихий, але всередині — твердість. Ханна не здивувалася. Вона кивнула, наче знала це давно, ще до того, як дочка сама зрозуміла. Довгий час вони мовчали, слухаючи, як у саду десь біля огорожі шелестить листя, як за парканом кудись іде сусідський пес, як у вітальні клацає годинник.
Мовчання між ними завжди було теплим — воно не тиснуло, не ламало, воно дозволяло думкам жити своїм життям.

— Я пам’ятаю, — сказала Ханна нарешті, — як він любив ці ранки. Виходив босий на траву, казав, що в росі є щось священне.
— Мені завжди здавалося, що він говорив з усім світом, коли мовчав, — відповіла Емілі.

Ханна усміхнулась.
— Ти маєш його очі, — промовила вона, ніби між іншим, але в голосі вловлювався тихий надрив. — Ті самі. Тільки, може, трохи глибші.

Емілі не знала, що відповісти. Вона дивилась кудись у сад, де сонце лягало плямами на старий дерев’яний паркан, і відчувала, як усередині щось ворушиться — не сум, не біль, а якесь передчуття.
Вона відклала чашку, відчула під ногами теплоту дощок веранди, і промовила:
— Мам, я хочу поїхати. Побачити місця, де ви були разом. Де все почалося.Слова вийшли несподівано навіть для неї самої, але коли прозвучали, світ, здавалось, погодився з ними.

Ханна не відповіла одразу. Вона сиділа, опустивши голову, торкаючись пальцями краю столу, і тільки через хвилину підняла погляд.
— Я знала, що цей день прийде, — сказала тихо. — Може, навіть чекала його.
Вона встала, зникла за дверима й повернулася з невеликим футляром. У руках тримала старий фотоапарат, той самий, що колись належав Алексу.

— Він завжди казав, що камера бачить правду, яку ми пропускаємо очима, — промовила, передаючи його доньці. — Якщо вже шукати, то дивись так, як дивився він.

Емілі взяла камеру обережно, ніби це жива істота. Її долоні відчули холод металу, який здавався чимось знайомим, як дотик, що повертається через роки.

— Мені страшно, — зізналась вона раптом, і Ханна м’яко всміхнулась:
— Значить, це важливо.

Вони ще довго сиділи поруч, не говорячи нічого.
Сонце вже стояло високо, у повітрі з’явився запах свіжої землі.
Десь у кутку загудів джміль, над головою пролетіла ластівка.
Усе навколо здавалося непорушним, але життя вже набирало швидкості, і цей момент був останнім притихлим вдихом перед дорогою.

Коли Емілі зібрала речі, Ханна допомогла застібнути рюкзак, торкнулась її плеча й сказала:
— Не шукай там кінець. Шукай продовження.

Емілі кивнула. Її обійми були теплі, довгі, як у дитинстві, коли мама ще могла захистити від усього світу.

Ворота скрипнули.
Тиша дому змінилась подихом дороги.

Ханна стояла на веранді, поки донька не зникла за поворотом. Вітер зрушив гілку над нею, з неї впала крапля роси, торкнулась долоні — холодна, але жива.
І тоді вона прошепотіла в порожнечу саду:
— Бережи її, Алекс…

Дорога звужувалася, петляючи між пагорбами, де стигле жито колихалося від найменшого подиху вітру. Повітря було густе від спеки, пахло пилом, сонцем і нагрітою смолою з узбіч.
Автобус гойдався рівно, і крізь відчинене вікно в салон вривалось літо — справжнє, живе, з запахом трав, лип і річки, що десь ховалася неподалік.

Емілі сиділа біля вікна, дивилась, як пропливають села, що ніби застигли в часі. Коли з’явилася знайома з дитячих розповідей назва — Старе Поле, серце кольнуло тихим хвилюванням.
Тут усе колись почалось.

Автобус зупинився біля маленької дерев’яної станції. На лавці сидів старий чоловік із газетами, поруч — кішка, що дрімала просто під сонцем. Повітря було сповнене жужінням комах і запахом пилу.
Емілі зняла з сидіння свій рюкзак і старий фотоапарат — той самий, що належав її батькові. Метал був нагрітий від сонця, і цей дотик змусив її усміхнутись.

Дорога до дому бабусі тягнулася поміж садів. Гілки яблунь гойдалися над головою, кидаючи плями тіні, а під ногами тріщала суха трава.
Попереду, за невисоким пагорбом, виднівся дім — саме такий, яким вона уявляла його з маминих розповідей: світлі стіни, трохи зсунений дах, квіти біля ганку й стара лавка під грушею.

Коли вона відчинила хвіртку, запах дому огорнув її — змішаний аромат випраної білизни, сухих трав і яблучного пирога.
З ґанку долинув тихий голос:
— Емілі?

Вона підвела очі — на порозі стояла літня жінка з білим волоссям, зібраним у вузол.
— Я чекала на тебе, — сказала вона, і її усмішка була така знайома, що серце в Емілі на мить зупинилося.
— Бабусю Марто… — прошепотіла вона.