Розділ І. Смак літа й тіні втрати.

Ранок не поспішав приходити — він обережно ковзав крізь фіранки, лягаючи теплими смужками світла на дерев’яну підлогу. Вони повільно повзли вгору по ніжках столу, піднімались по книжкових полицях і, нарешті, торкнулися подушки.

Емілі Картер перевернулась на інший бік, загорнувшись у ковдру, мов мушля у власну тишу. Але сон уже розсіювався, як пара в холодному повітрі — нестримно й невблаганно. Вона відкрила очі й кілька секунд просто дивилась у стелю, ні про що не думаючи, а потім, повільно потягнувшись, сіла на ліжку.

Підлога була приємно прохолодною. Тонкий протяг із напіввідкритого вікна приніс із собою аромат липи, ще не до кінця випитого вечора і... кави.

— Кава? — пробурмотіла вона з легкою усмішкою. — Значить, мама вже на ногах.

Вона пройшлася до дзеркала. Її відображення зустріло її сонним поглядом, скуйовдженим волоссям і чимось знайомим у рисах. Посмішка — та сама, що колись була в її батька. М’яка, трішки іронічна, тепла. Вона провела пальцями по лінії щелепи, ніби намагаючись пригадати — яким був голос тата, коли він говорив їй «добрий ранок».

Вона вдягнула легку білу сорочку, зав’язала волосся у недбалий вузол, зняла зі спинки стільця сумку й спустилась униз босоніж — несучи в собі щось спокійне й легке.

На кухні, серед тихого дзеленчання посуду, стояла Ханна — її мама — у своїй звичній сірій футболці й джинсах. Кава вже заварювалась, поруч — свіжий хліб, масло, улюблене полуничне варення, відкрита баночка меду.

— Ти сьогодні не на роботу? — запитала Емілі, сідаючи за стіл.

— Вихідний. У нашій редакції іноді трапляються дива, — відповіла Ханна, не відводячи погляду від чашки, в яку повільно лила молоко. — А ти? Плануєш сьогодні щось?
 

— Обіцяла зустрітись із Лілі та Джейсоном. Просто поблукати містом. Можливо, заїдемо до озера. Знаєш, без цілі. Хочу відчути себе знову... молодою.
 

Ханна підняла погляд.

— Тобі двадцять один. Ти маєш почувати себе молодою постійно.

— Не зовсім. Є відчуття, ніби я постійно комусь щось доводила. А сьогодні — ні. Сьогодні я просто... я.
 

— Це найкращий варіант тебе, — сказала мати, і в її голосі була ніжність, змішана з тугою. — Ти дуже схожа на нього, знаєш?
 

Емілі не спитала, на кого саме. Це було очевидно.
 

Вони снідали мовчки, але то було затишне мовчання. Мовчання двох жінок, які прожили втрату, але навчилися з нею дихати. Мовчання тих, хто не розповідає спогади — а носить їх у собі, як вишивку на шкірі.

Коли Емілі вийшла з дому, сонце вже піднімалося вище, віддзеркалюючись у вікнах будинків. У руках вона тримала пляшку води, стару плівкову камеру й список у голові з речами, які сьогодні абсолютно не потрібно було робити. І вперше за довгий час — це було прекрасно.

День тільки починався.

Після сніданку, перш ніж зустрітись із друзями, Емілі вийшла на прогулянку. Вона не поспішала — і це був, напевно, перший день за довгий час, коли ніщо її не підганяло. Ніяких пар, дедлайнів, дзвінків, списків із позначками. Місто ніби приймало її в обійми, лагідно і без вимог.

Вона йшла вулицею, яку знала з дитинства. Тут кожен камінь мостової мав свою історію: там, біля старого фонтану, вона вперше поцілувала хлопця, який тепер давно у минулому; трохи далі — за рогом — була книгарня, де батько колись купив їй «Маленького принца», і сказав, що ця книга нагадує йому її.
 

Повз проходили люди — хтось на ходу пив каву, хтось щось комусь пояснював, хтось сміявся. Двоє літніх чоловіків грали в шахи біля лавки, між ними лежала газета 2007 року — вона помітила це мимохідь і всміхнулась.

Запах свіжоспечених круасанів линув із кав’ярні на розі. Вітрини відбивали сонце, старі дерева шелестіли листям. Було тепло — не лише від літа, а від спогадів.

На одному з перехресть вона зупинилась, аби пропустити натовп — і мимоволі подивилась на одне вікно над антикварною крамницею. Там, колись давно, мешкала стара жінка, яка щоранку співала арії з відчиненого балкона. Емілі зупинялась тоді, ще школяркою, просто щоб послухати. Тепер вікно було зачинене. Але вона чомусь все одно почула ту саму музику — в уяві, в пам’яті, в повітрі.

Вона пройшла повз вуличного художника, який малював на асфальті крейдою щось дуже синє — море чи небо, важко сказати. Його руки були в пилу, а обличчя зосереджене, ніби він справді тримав у долонях частину іншого світу. Емілі зупинилась, витягла камеру і зробила один кадр. Не для Instagram. Просто для себе.

Далі — улюблений міст через струмок, де завжди дув вітер. Там пахло м’ятою, пилом, і чимось невловимо знайомим — мов аромат сторінки старого листа, знайденого у шухляді.
 

Вона дістала телефон, подивилась на годинник — до зустрічі ще було трохи часу.
 

— Ще кілька хвилин свободи, — прошепотіла і пішла далі.
 

Вулиця повертала, сонце ковзало по плитці, а в душі було тихо. І дуже справжньо.

Вона звернула на вузьку вуличку, де завжди пахло пекарнею й розтопленим маслом. Сюди рідко заглядали туристи — це була тиха артерія між старими будинками з облупленою штукатуркою, балконами з квітами та провислими дротами. Раптом із сусіднього дворика пролунав різкий звук — немов щось гепнулось об асфальт, за ним неголосне, але виразно роздратоване:

— Та що ж таке…

Емілі інстинктивно повернула голову й, не вагаючись, заглянула за ріг. На землі лежала коробка з книгами, одна з яких відкрилася навстіж. Біля неї схилився хлопець у темній сорочці з закатаними рукавами, який намагався зібрати все назад у купу. Біля ноги валявся блокнот, з якого випали аркуші з ескізами.

— Вибач, ти не бачила, куди подівся мій лівий спокій? — промовив він, піднімаючи погляд.

Емілі на мить завмерла. В його голосі було щось знайоме: спокій, м’яка іронія й легка втома, яка не заважає бути ввічливим. Очі — світлі, гострі, трохи задумливі.