Глава 60. Епілог

Глава 60. Епілог

«Війна не питає, ким ти був учора. Вона дивиться лише на те, ким ти став сьогодні — і чи готовий залишитися людиною завтра».

Після подій у Кураховому групи Соколова й Громова ще довгий час залишалися на позиціях.

Оборона стала їхнім світом.

Дні зливалися в один безперервний відрізок — земля, окопи, дими, тривоги, короткий сон і знову бій.

Ворог тиснув щодня.

По всій території України — без пауз, без жалю.

Наступи змінювалися відступами, карти фронту перекроювалися знову і знову. Падали населені пункти, стиралися назви з дорожніх знаків, але не стиралася воля тих, хто тримав лінію.

Оборона з полів повільно перейшла в місто.

Будинок за будинком.

Під’їзд за під’їздом.

Кімната за кімнатою.

Українські війська довго тримали місто. Надто довго, як для здорового глузду — але рівно стільки, скільки було потрібно. Коли ж наказ на відхід усе-таки прийшов, це не було поразкою. Це було рішенням.

Соколов прийняв його мовчки.

Громов — зтиснувши зуби.

Їхню групу перекинули на інший напрямок. Війна розтягнулась одразу на чотири області, і за цей час вони побували скрізь: на півдні, сході, у зруйнованих селах і великих містах, на напрямках, про які не писали новини. Бували й там, де на карті значився вже інший бік кордону.

Тепер з ними був ще один боєць.

Шапик.

Учень, який став воїном.

За короткий час боїв він показав себе настільки впевнено, що підвищення стало лише формальністю. Він працював спокійно, чітко, без зайвих рухів — так, як колись його вчили. І тепер уже сам навчав інших.

Громов дивився на нього й мовчки кивав.

Соколов — довіряв.

Вони брали участь у нових масштабних операціях.

Назви змінювалися.

Завдання ускладнювались.

Ризик зростав.

Але головне залишалося незмінним — вони були разом.

Війна не закінчилась.

Вона просто продовжилась іншими дорогами.

І десь між вибухами, маршами й короткими хвилинами тиші кожен із них знав:

вони не воюють за мапи, не за лінії й не за накази.

Вони воюють за те, щоб колись у цій землі знову була тиша.

І щоб ті, хто прийде після них, ніколи не дізналися, якою ціною вона дається.

Минув час — і тиша знову виявилась оманливою.

Їм дали нове завдання.

Масштабне. Важке. Небезпечне.

Куп’янськ.

Ворог пішов на відчайдушний крок — прорив у місто через газові труби.

Повільно. Темно. Під землею.

І це спрацювало.

Центр міста було втрачено.

Соколов і Громов сиділи над картами годинами.

Без криків. Без емоцій.

Лише лінії, відмітки, маршрути, час.

— В лоб не підемо, — сказав Соколов.

— Із міста зробили пастку, — відповів Громов. — Значить, зробимо її для них.

Почалися довгі розвідки.

Дрони. Спостереження. Перехоплення.

Вивчали кожен двір, кожен підвал, кожен люк.

І коли картина склалася — вони почали діяти.

Спочатку — підрив підходів до міста.

Мости. Проїзди. Вузли сполучення.

Ворог залишився в центрі — відрізаний, нервовий, дезорієнтований.

Потім — вихід груп.

Ніч.

Тиша.

Місто, яке дихало війною.

Вони заходили квартал за кварталом.

Чітко. Методично.

Без хаосу.

Контакти були короткі — і смертельні.

Ворог не встигав зрозуміти, що відбувається.

Їх били знанням місцевості, раптовістю і холодною точністю.

Дні тягнулися важко.

Бої не вщухали.

Але з кожною добою центр Куп’янська стискався, мов вузол.

І одного ранку стало зрозуміло — місто очищене.

Група відзвітувала.

З’явилося відео.

Коротке. Без пафосу.

Куп’янськ — відбитий.

Це була слава.

Чиста. Справжня.

Випалена потом і кров’ю.

Але війна не дала часу на радість.

Ворог щодня йшов напролом.

Донецька область трималася з останніх сил — її залишалося зовсім трохи.

Після взяття Курахового противник дійшов аж до Покровська.

І там уже точилися жорстокі бої — без пауз, без перепочинку, без гарантій.

Соколов дивився на зведення мовчки.

Громов — стискав ремінь бронежилета.

Вони знали:

попереду — ще важче.

Але також знали інше.

Поки вони стоять —

міста живуть.

Люди мають шанс.

А країна — майбутнє.

І цього було достатньо, щоб знову йти вперед.

Усі солдати жили очікуванням миру.

Новини вперше за довгий час давали не страх — надію.

Говорили обережно, без гучних слів, але кожне речення чіпляло серце.

Був уже 2025 рік.

Президент Сполучених Штатів робив усе можливе, щоб Україна й Росія нарешті сіли за стіл переговорів.

Слова «мирні домовленості» більше не звучали як фантастика —

вони звучали як шанс.

У бліндажах стало тихіше.

Не через відсутність війни —

через очікування.

Солдати пили холодний чай, сидячи на ящиках з-під БК.

Дивилися в телефони.

Вслухалися в кожен випуск новин, у кожне звернення.

— Може, вже скоро… — хтось казав пошепки.

— Може, цього разу правда… — відповідав інший.

Усі думали про одне й те саме.

Про дім.

Про родини.

Про ранки без вибухів.

Про ночі без тривог.

Про сон — справжній, глибокий, без снів про війну.