Глава 59. Воїн, якого навчили

Глава 59. Воїн, якого навчили

«Справжнього воїна видно не тоді, коли він іде в атаку,

а тоді, коли його зламати не вдалося.»

Вони йшли далі вже на автоматі.

Без розмов.

Без ілюзій.

Лише дихання, крок — пауза, ще крок.

Та війна не відпускає тихо.

Спочатку — шелест у темряві.

Потім різкий спалах ліхтаря.

І голос, холодний, упевнений, без емоцій:

— Стоять! Оружие на землю! Руки вверх!

Світ навколо ніби стиснувся.

З усіх боків — тіні. Силуети. Стволи.

Їх обійшли. Чисто. Професійно.

Вони зрозуміли це в одну мить.

Громов повільно опустив автомат.

Поклав його на землю.

Підняв руки.

Кабанов ковтнув повітря.

Шторм стиснув щелепи.

Клик дивився в землю.

— Все… — тихо сказав хтось.

Це не було страхом.

Це було усвідомленням.

Бій закінчився.

Живими — ще є шанс.

Мертвими — ніякого.

Російські солдати підходили ближче. Обережно.

Один прикривав, інший різко штовхнув Громова прикладом.

— На колени. Быстро.

Земля була холодна й волога.

Коліна боляче вдарилися об каміння.

Руки заломили за спину.

Червоний скотч різко затягнули на зап’ястях —

боляче, навмисно, до оніміння.

— Кто вы такие?

— Как здесь оказались?

— С какой бригады? Что натворили?

Питання сипались, як удари.

Громов дихав рівно.

Один… два… три…

Він знав, як відповідати.

Їх цьому вчили не раз.

— Военнослужащие.

— Фамилию, звание, номер.

— Больше — ничего.

Його вдарили в потилицю.

— Не умничай.

Громов стиснув зуби.

Злість кипіла всередині, але він не дав їй вийти назовні.

Злість — це слабкість.

А слабкість тут — смертельна.

Він дивився просто перед собою, не опускаючи голову,

хоча всередині все кричало.

Він думав про Соколова.

Про позиції.

Про те, що план спрацював, навіть якщо ціна — вони самі.

— Командир у вас кто? — знову голос.

— Не знаю.

— Врёшь.

Ще один удар — у ребра.

Кабанов зойкнув, але Громов різко кинув:

— Тримайся. Не говори.

Росіянин посміхнувся.

— Смелые. Посмотрим, надолго ли.

Їх підняли. Штовхали. Вели між вирвами,

наче трофей.

Громов ішов, спотикаючись,

але тримав спину рівно.

Він знав одне:

Війна для них не закінчилась.

Вона просто перейшла в іншу фазу.

Темнішу.

Тихішу.

Небезпечнішу.

І тепер головне — вижити.

Вели їх конвоєм через лісосмугу — повільно, зупиняючись кожні кілька метрів.

Попереду — спини російських солдатів, за спиною — холод стволів і запах вогкої землі.

Гілки чіплялися за спорядження, десь під ногами хрустіло скло й уламки — сліди війни, що давно стерла тут усе живе.

Громов ішов рівно, рахуючи кроки, не піднімаючи очей.

У голові — порожнеча, та сама, що приходить, коли вже нічого не залежить від тебе.

І раптом…

Глухий удар.

Потім ще один.

І ще.

Земля під ногами здригнулася.

— Артиллерия! Ложись! — закричав хтось російською.

Небо над лісосмугою розірвалося важким гуркотом. Снаряди лягали десь зовсім близько — так, що повітря ніби вибивали з грудей. Російські солдати миттєво кинулися в різні боки, хтось падав у вирви, хтось стрибав у напівзасипані окопи, забувши про полонених.

На одну коротку мить навколо запанував хаос.

І саме в цю мить пролунав сухий, різкий звук —

снайперський постріл.

Один із російських солдатів, що біг попереду, сіпнувся й упав обличчям у землю, навіть не встигнувши крикнути.

— Контакт! — пролунало з темряви вже українською.

З лісосмуги, з тіней і складок місцевості, почали вириватися наші. Швидко. Чітко. Без зайвих слів. Короткі черги, злагоджені рухи, робота на інстинктах.

Громов підвів голову — і завмер.

Попереду, серед спалахів і диму, він побачив знайоме обличчя.

Молоде. Зосереджене. З очима, що горіли тією самою впевненістю, яку він колись помітив на полігоні.

Шапик.

Той самий курсант.

Той самий хлопець, який ставив запитання, пропонував тактику, вбирав кожне слово, ніби знав — колись це врятує життя.

І тепер він працював так, ніби народився для цього.

Шапик рухався впевнено, прикриваючи своїх, змінюючи позицію ще до того, як ворог встигав зреагувати. Його група зачищала лісосмугу швидко й жорстко — без криків, без паніки. За лічені хвилини ворожу піхоту просто стерли.

Тиша прийшла так само раптово, як і бій.

Шапик підбіг до полонених, миттєво зрозумів ситуацію, ножем розрізав червоний скотч на руках Громова.

— Командире… — він ковтнув повітря. — Я ж казав, що ми вас не підведемо.

Він передав зброю.

Потім ще одну — Кабанову.

Шторму. Клику.

І тільки тоді дозволив собі усміхнутися.