Глава 58. Рух уперед

Глава 58. Рух уперед

«Війна не дає другого шансу. Або ти рухаєшся вперед — або тебе стирають з землі».

Після дій Громова тепер усе залежало від Соколова. Саме на ньому лежала найважча частина — прорвати оборону ворога й закріпитися на новому рубежі, не давши противнику оговтатись. Помилки тут не прощалися. Один хибний наказ — і вся нічна робота спецгрупи могла піти прахом.

Час настав.

Артилерія заговорила першою. Глухий гуркіт прокотився по землі, ніби сама Курахівська земля здригнулась від люті. Снаряди лягали точно по визначених точках — по вогневих позиціях, укриттях, можливих маршрутах підходу резервів. Небо спалахувало короткими спалахами, а повітря різало вуха вибуховою хвилею.

— Вперед. Працюємо! — коротко кинув Соколов у рацію.

Група зірвалась з місця миттєво. Турбо, Скіф, Денни, Яструб, Барс і бійці іншої бригади рухались ривками, використовуючи кожну вирву, кожен уламок бетону як прикриття. Земля була мертва — чорна, перекопана вибухами, без жодної рослини. Лише дим, пил і запах пороху.

Ворог був дезорієнтований. Після нічних ударів і тиші вони не очікували масованого руху саме зараз. Артилерія тримала їх притиснутими до землі, не даючи підняти голови. Кожен вихід з укриття міг стати останнім.

— Лівий фланг — тримати дистанцію!

— Правий — прикриваємо! Не зупинятись! — голос Соколова був холодний, чіткий, без емоцій.

Кулі свистіли над головами, уламки рвали повітря, але група йшла вперед, метр за метром. Це був не хаос — це була відпрацьована до автоматизму робота. Вони знали: якщо зупиняться зараз, ворог отямиться, підтягне резерви, і тоді прориву не буде.

Перші ворожі позиції впали швидко. Кілька хвилин — і сектор уже був під контролем. Далі — глибше. Туди, де оборона ще трималась, але вже тріщала по швах.

Соколов зупинився на мить, оглянув рубіж і стиснув кулак.

— Закріплюємось. Це наш рубіж. Назад дороги нема.

Бійці миттєво почали облаштовувати позиції, розгортати оборону, готуючись до контратак. Усі розуміли: найважче ще попереду. Але головне вже сталося — прорив відбувся.

Десь у темряві, за лінією вогню, вибухівка Громова чекала свого часу.

І коли вона заговорить — ворог втратить не просто техніку.

Він втратить шанс втримати Курахове.

Коли ворог зрозумів, що українська армія пішла в наступ і прорив уже не локальний, а системний — у їхньому штабі, саме там, де в тіні працювала група Громова, почалась справжня паніка.

Все змінилось за лічені хвилини.

Ще мить тому російські солдати сиділи біля вогню, сміялись, курили, хтось доповідав у рацію напівсонним голосом. А тепер — крики, матюки, біганина. Командири надривали горло, женучи людей до техніки.

— По місцях! Швидко! Українці пішли вперед!

— Заводь! Не чекай нікого!

Двигуни бронетехніки заревіли, ніч наповнилась важким дизельним гулом. БМП, танки, броньовані вантажівки — усе почало рухатись хаотично, без чіткої колони, але з однією метою: будь-що закрити пролом, не дати українцям зайти вглиб оборони.

Громов дивився на це крізь ПНВ і відчував, як серце б’ється глухо й рівно. Не від страху — від концентрації. Він чекав саме цього моменту.

— Спокійно… ще трохи… — прошепотів він.

Він бачив, як піхота забивається в броню, як люки зачиняються один за одним. Як останній БМП зупинився, підбираючи бійців, що бігли з окопів. Як колона почала повільно вибудовуватись.

Це був ідеальний момент.

Кращого вже не буде.

Громов повільно повернув голову до Кабанова. Навіть у темряві було видно, як той стиснув щелепу.

— Кабанов… — голос Громова був тихий, але твердий, мов сталь.

— Пуск.

Кабанов натиснув.

Світ розірвало.

Спочатку — сліпучий спалах. Потім — удар, такий потужний, що земля під ногами здригнулась, ніби її вдарили гігантським молотом. За долю секунди вся колона перетворилась на пекло.

Броня злітала в повітря, мов іграшки. Люки виривало вибуховою хвилею. Вогонь пожирав техніку, боєкомплекти детонували один за одним, зливаючись у суцільний рев.

Над лісом піднявся величезний гриб диму й полум’я — чорний, важкий, страшний. Він був видно навіть з позицій Соколова.

У штабі ворога почався справжній ад.

— Нас підірвали! Засідка!

— Звідки?! Де охорона?!

— Втрати! Втрати всюди!

Крики поранених, хаотична стрілянина в темряву, вибухи пального — усе змішалось в одну суцільну істерику. Командування втратило контроль за лічені секунди.

Громов дивився на палаючу колону і знав:

Курахове сьогодні не впаде.

Але радість тривала недовго.

— Контакт! Нас засікли! — різко прошепотів Клик.

З темряви спалахнули трасери. Кулі прошивали повітря над головами, рвали землю поруч. Хтось із ворога все ж встиг зорієнтуватись.

— Укриття! Розосередитись! — гаркнув Громов.

Почався бій. Жорстокий, близький, без компромісів.

Шторм відкрив вогонь короткими чергами, прикриваючи відхід. Буревій працював холодно й точно, знімаючи силуети, що вискакували з-за техніки. Кабанов кидав гранату за гранатою, не даючи ворогу підійти ближче.

Вогонь, дим, крики, тріск автоматів — усе злилось у суцільну нічну різанину.

Громов розумів одне:

план виконано.

Тепер головне — вийти живими.

І ця ніч ще не сказала свого останнього слова.

Бій розгорнувся саме в той момент, коли ворог ще не оговтався від вибухів у тилу.