Глава 57. Курахове

Глава 57. Курахове

«Інколи шлях до пекла — це не вибір.

Це просто єдиний маршрут, який лишився».

Після брифінгу Кутузова в штабній кімнаті стало тихо. Карти залишилися на столі, червоні й зелені лінії — як сліди вже зроблених і ще не зроблених помилок. Соколов і Громов вийшли надвір майже одночасно, не змовляючись. Над Покровськом уже згущалися сутінки — небо було важке, свинцеве, ніби саме знало, куди вони їдуть.

— Варіантів нема, — першим порушив тишу Громов.

— Я знаю, — відповів Соколов. — Є тільки той шлях, про який сказав Кутузов. І він нам не подобається саме тому, що працює.

Вони стояли біля броні, дивлячись, як бійці перевіряють спорядження. Ніхто не метушився. Усе робилося повільно, зосереджено, ніби кожен рух мав значення. Так зазвичай буває перед ніччю, після якої вже не всі повертаються.

— Курахове… — тихо сказав Громов. — Скільки разів чув цю назву. А тепер їдемо туди самі.

Соколов не відповів. Він думав про інше: не як заїхати — це вже було зрозуміло, — а як вивезти людей живими. Місто, яке вже майже не приймало гостей, дорога, яка прострілювалась ще до першого будинку, і ніч, що могла як врятувати, так і зрадити.

Вони підійшли до своїх.

Барс сидів на ящику з БК, затягуючи ремінь бронежилета.

Буревій мовчки перевіряв рацію.

Денні курив, дивлячись у темряву, ніби вже бачив там місто.

Шторм щось тихо жартував Яструбу, але в голосі не було сміху.

Скіф дивився на приціл, як на старого друга, а Кабанов перевіряв аптечку, не довіряючи нікому, крім себе.

Соколов зупинився перед ними.

— Слухайте уважно, — сказав він спокійно, без пафосу. — Заїзд у Курахове — це не бій. Це випробування нервів.

Він зробив паузу.

— Їдемо швидко. Без світла. Без зупинок. Ніхто не геройствує. Наше завдання — дістатися ТЕС. Там закріпимось, а далі — за обстановкою.

— А якщо накриють? — спитав хтось іззаду.

— Тоді діятимемо, — коротко відповів Громов. — Але до того моменту — тиша, дисципліна і холодна голова.

Ніхто не ставив більше питань. Усі й так усе розуміли. Війна давно навчила їх читати між рядків.

Час тягнувся повільно. Очікування завжди гірше за сам рух. Сонце сідало, фарбуючи горизонт у темно-червоний колір — ніби хтось уже попереджав, що далі буде не про красу.

Бійці мовчки займали місця, хтось ще раз перевіряв зброю, хтось писав коротке повідомлення додому і стирав його, не наважившись надіслати.

Соколов ще раз глянув на годинник.

— Скоро, — сказав він.

І всі чекали.

Чекали ночі.

Чекали Курахового.

Чекали моменту, коли шлях уперед стане єдиним можливим.

Ніч опустилася різко, без попередження — ніби хтось вимкнув світ. Темрява була густою, важкою, такою, що здавалося: простягни руку — і натрапиш на неї пальцями. Двигуни бронемашин завелися приглушено, майже пошепки. Жодних фар. Лише тьмяне світло приладів усередині та короткі сигнали в раціях.

— По місцях, — спокійно сказав Соколов. — Працюємо чітко, без зайвих рухів.

Бійці вантажилися мовчки. Метал скреготів, люки зачинялися, ремені клацали. Кожен знав своє місце, свою роль і, можливо, свій шанс. Громов востаннє пробігся поглядом по колоні, підняв великий палець — знак готовності.

— Колона, руш, — пролунало в рації голосом Соколова.

— Прийняв, — відповіли майже одночасно.

Покровськ залишився позаду. Спершу — темні силуети будинків, потім — порожні дороги, а далі лише чорна смуга фронтової землі. Час зливався в одне довге напружене очікування. Дві години дороги здавалися вічністю.

Мирні населені пункти зникали один за одним. Там, де колись були двори, паркани, дерева, тепер лежали уламки, вирви й обвуглений ґрунт. Жодного листка. Жодного куща. Війна пройшла тут, не озираючись, і не залишила нічого живого. Навіть повітря здавалося мертвим — важким, наповненим пилом і гаром.

— Боже… — тихо сказав хтось у машині.

— Дивись уперед, — коротко відповів Соколов. — Назад уже немає сенсу.

І тоді з’явилося воно.

Курахове.

Темна маса міста виринала з ночі, як тінь. А ще далі — силует ТЕС. Навіть у темряві її було видно: чорні труби, зламані конструкції, мертва велич. Місто виглядало так, ніби давно перестало бути містом і стало пасткою.

Раптом у навушниках клацнуло.

— Контакт у небі, — напружено доповів оператор. — ФПВ. Не один. Кілька.

Секунда. Ще одна.

— Газу! Максимальна швидкість! — закричав Соколов у рацію. — Не дати їм прицілитись!

Колона різко прискорилась. Броня загуркотіла, двигуни заревіли на межі можливостей. Земля під гусеницями летіла назад, ніби намагалася втримати їх.

— Вони заходять! — крик. — Справа!

І в ту ж мить — спалах.

Удар був глухий, але страшний. Одна з БМП CV90, що йшла попереду, здригнулася, ніби її вдарив велетень. ФПВ-дрон врізався в борт — вибух розірвав ніч, полум’я вирвалося назовні, метал зігнувся, як папір. Машина зупинилась, завалилася на бік, і в темряві на мить стало видно вогонь… занадто яскравий.

— Не зупинятись! — Соколов майже зірвав голос. — Продовжуємо рух! Якщо станемо — всі тут ляжемо!

— Прийняв! — відповіли з колони, хтось кричав, хтось говорив крізь зуби.

Бронемашини промчали повз палаючу техніку. Ніхто не дивився в той бік — не тому, що не хотіли, а тому, що знали: зараз це означало смерть для всіх. Над головами знову зажужжало.

— Ще один! —

— Тримаємось! —

— Швидше, ще швидше!