Глава 55. Лист, який ніхто не відправив

Глава 55. Лист, який ніхто не відправив

«Є слова, які пишуть не для того, щоб їх прочитали.

А для того, щоб не зійти з розуму».

Ніч повільно опускалася на базу, ніби хтось накривав усе важкою, зношеною ковдрою. Повітря було сире, насичене запахом вогкої землі, диму й металу. Десь далеко глухо гриміло — не зрозумієш уже, то артилерія, чи просто пам’ять так відлунює в голові.

У наметах горіло тьмяне світло ліхтариків. Воно не освітлювало — лише окреслювало тіні. Обличчя бійців з’являлися й зникали, ніби кадри старої плівки. Хтось сидів, притулившись до стінки, хтось лежав на спальнику, не знімаючи бронежилета. Автомати — поруч, як ще одна частина тіла.

Розмови йшли тихо. Не тому, що боялися — просто сил говорити голосно вже не було.

— Пам’ятаєш… — почав Турбо й замовк, не знаючи, що саме він пам’ятає.

— Не варто, — хтось коротко відповів. І всі зрозуміли.

Барс крутив у пальцях запальничку, яку давно вже нічим було запалювати. Скиф чистив ніж — повільно, уважно, ніби це був ритуал. Громов сидів, сперши лікті на коліна, і дивився в одну точку. Соколов мовчав. Його тиша була важчою за будь-які слова.

— Знаєш, — нарешті озвався Денни, — іноді хочеться просто написати лист.

— Кому? — спитав Яструб.

— Та байдуже. Хоч собі.

У наметі стало ще тихіше. Не напружено — навпаки. Ніби ця думка знайшла в кожному відгук.

— Я колись писав, — сказав Шторм. — Але не відправив.

— І я, — буркнув Барс.

— Усі писали, — глухо додав Соколов, не піднімаючи очей.

Десь знайшовся зошит із відірваною обкладинкою. Хтось передав олівець. Не як наказ — як пропозицію. Ніхто не сміявся. Ніхто не жартував. Це було щось інше. Наче між ними раптом з’явився ще один окоп — паперовий, тихий, але необхідний.

Хтось почав першим. Потім другий. У наметі чулося лише шурхотіння сторінок і далеке дихання ночі.

Вони писали по-різному.

Криво.

Коротко.

Довго, стираючи рядки.

Хтось писав дружині, уявляючи, як вона читає це на кухні з чашкою холодної кави. Хтось — матері, підбираючи слова, щоб не було страшно. Хтось писав у минуле — собі, ще живому, ще не втомленому. А хтось просто виводив фрази без адресата, ніби кидав їх у темряву.

Соколов довго дивився на чистий аркуш. Потім повільно почав писати. Не поспіхом. Не як командир. Як людина.

Він не знав, з чого почати. Бо як пояснити кількома словами те, що з’їло в тобі роки? Як написати, що ти став іншим — і сам не знаєш, добре це чи ні? Що війна не просто забрала час — вона переписала тебе всередині.

Олівець зупинявся. Рука тремтіла — не від холоду.

Навколо всі мовчали. Кожен був у своєму листі, у своєму житті, яке на хвилину повернулося назад — туди, де не було вибухів, команд, втрат.

Ніхто не говорив, що ці листи не підуть поштою.

Це було зрозуміло без слів.

Бо іноді головне — не щоб тебе почули.

А щоб ти сам нарешті сказав те, що носиш у собі вже надто довго…

…Час у наметі тягнувся дивно. Ніби хтось вимкнув годинник, але залишив відчуття хвилин. За стінками тихо шаруділо листя, десь на позиціях гавкав пес — самотньо, протяжно, так, ніби кликав не людей, а спогади.

Громов першим відклав олівець. Він перечитав написане раз, потім ще раз, повільно, ніби боявся, що слова розсиплються, якщо глянути на них різкіше. Потім склав аркуш удвоє. Не акуратно — по-живому.

— Дивно, — тихо сказав він.

— Що саме? — не відриваючись від свого листа, запитав Скиф.

— Писав… і ніби на хвилину знову став тим, ким був до всього цього.

Скиф криво всміхнувся.

— А я от не пам’ятаю, ким був. Серйозно. Наче це було в іншому житті.

Ці слова зависли в повітрі. Ніхто не став їх коментувати — бо кожен відчував те саме.

Барс зім’яв свій лист у грудку, потім розправив, знову зім’яв.

— Не можу, — буркнув він. — Не виходить красиво.

— А не треба красиво, — відповів Денни. — Тут не для краси.

Хтось засміявся тихо, коротко — без радості, але й без гіркоти. Просто як реакція живої людини.

Соколов все ще писав. Його лист був довгим. Він зупинявся, дивився в темряву, ніби бачив там обличчя Кароліни, потім знову нахилявся над папером. Він не писав про подвиги. Не писав про страх. Він писав про тишу між боями. Про те, як болить не тіло, а думка. Про те, що найбільше лякає не смерть, а повернення — бо незрозуміло, ким ти туди повернешся.

— Командире, — тихо озвався Яструб, — а якщо… якщо війна закінчиться?

Соколов підняв очі.

— Коли?

— Ну… колись.

Він довго мовчав.

— Тоді кожному з нас доведеться навчитися жити знову. І це буде найважчий бій.

Вони замовкли. Бо всі знали: до цього бою їх ніхто не готував.

Листи були дописані. Складені. Хтось поклав у кишеню бронежилета, хтось — під спальник, хтось просто тримав у руках, не знаючи, що з ним робити далі.

— І що тепер? — спитав Турбо.

— Нічого, — відповів Громов. — Вони свою справу вже зробили.

Ніхто не спалив ці листи. Ніхто не сховав їх урочисто. Вони просто залишилися — як доказ того, що всередині цих втомлених, загартованих війною людей ще є щось живе.

За кілька хвилин хтось ліг, хтось задрімав сидячи. Чергування ніхто не скасовував. Війна не ставала на паузу через листи.

Але цієї ночі в наметах було трохи тепліше.

Не від буржуйки.

Від того, що кожен бодай на кілька сторінок згадав: він не лише солдат. Він — людина.

І десь між рядками, які ніхто не прочитає, народжувалася тиха надія. Не на кінець війни — ні.

На те, що після неї вони ще зможуть навчитися жити.

…Ніч поволі ковзала до світанку. Темрява вже не була суцільною — вона розшаровувалась на відтінки, і десь далеко, за деревами, небо починало світлішати, ніби хтось обережно підкручував яскравість світу.