Глава 52. «Кузня тех, кто не відступає»

Глава 52. «Кузня тех, кто не відступає»

«Солдата можна навчити стріляти за день.

Навчити виживати — за тиждень.

А от навчити думати на війні — це робота тих, хто сам дивився смерті в очі».

⸻

Після невдач у Курській області історія знову поверталася до Громова.

До завершення навчання залишалося два дні. Усього два — але саме вони могли стати вирішальними. Теорію курсанти вже знали. Вони стріляли, копали, ходили марші, спали в окопах і прокидалися від навчальних гранат. Вони вже не були «зеленими». Але Громов відчував: чогось ще не вистачає.

Він сидів на дерев’яній лавці біля полігону, зняв бронежилет і повільно пив холодну воду. Сонце вже хилилося до заходу, курсанти десь неподалік чистили зброю, тихо перемовляючись. Повітря було важке — не від спеки, а від напруги.

Поруч сіли Скиф і Турбо.

— Два дні, — задумливо сказав Турбо. — Начебто багато, а наче й нічого.

Скиф мовчки кивнув, дивлячись у бік стрільбища.

— Вони вже вміють воювати, — нарешті сказав він. — Але не всі розуміють, коли не треба.

Громов усміхнувся куточком рота.

— От саме. Воювати — це не завжди йти вперед. Інколи воювати — це вчасно лягти, відступити, перечекати… і вижити.

Він підвівся, повільно пройшовся, ніби збираючи думки.

— Я хочу дати їм те, чого не навчать у статутах.

— Інтуїцію? — припустив Турбо.

— Ні, — відповів Громов. — Відповідальність.

За рішення. За побратима. За секунду, яка може вирішити — жити чи ні.

Скиф зітхнув:

— Це найважче. І найболючіше.

— Знаю, — тихо сказав Громов. — Але якщо вони це зрозуміють тут — там, на війні, хтось із них повернеться додому.

Він глянув у бік курсантів. Серед них одразу впадав в очі Шапік — зосереджений, уважний, той самий погляд, що колись був у нього самого.

— Завтра, — сказав Громов твердо. — Завтра буде розбір реального бою. Без прикрас. Без героїки. З помилками, страхом і втратами.

Турбо хмикнув:

— Жорстко.

— А війна не м’яка, — відповів Громов. — І нехай краще вони дізнаються про це тут, ніж там.

Сонце сідало за горизонт. Полігон повільно занурювався в тінь.

Попереду було лише два дні.

Але іноді саме два дні змінюють ціле життя.

Громов вийшов на плац ще до того, як сонце повністю піднялося над полігоном. Повітря було прохолодним, свіже, з легким запахом землі й мастила. Курсанти вже шикувалися — рівні ряди, броня застібнута, автомати на ременях, погляди зосереджені. Вчорашня втома ще трималася в плечах, але в очах з’явилося щось нове — уважність і очікування.

— Струнко! — пролунав голос чергового.

Громов повільно пройшов уздовж строю, не поспішаючи. Він дивився не на форму — дивився в обличчя. Зупинився, став перед курсантами, на мить помовчав. Тиша була такою, що чути, як вітер шелестить прапором.

— Сьогодні, — почав він рівним, спокійним голосом, — ми говоритимемо не про стрільбу і не про біг.

Сьогодні ми говоритимемо про наступ. Про те, як починається операція — і чому більшість із них ламається ще до першого пострілу.

Він узяв палицю й провів лінію на піску перед строєм.

— Ось це — не карта. Це реальність. У ній немає ідеальних стрілок і гарних схем. Є люди. Є страх. Є помилки. І є рішення, які треба приймати швидше, ніж ти встигаєш подумати.

Курсанти слухали, не кліпаючи. Хтось мимоволі зробив крок ближче.

— Наступ — це не “побігли вперед”, — продовжив Громов. — Наступ починається в голові командира.

Розвідка. Оцінка місцевості. Час. Погода. Ворог. І найголовніше — свій підрозділ.

Він накреслив кілька умовних точок.

— Ти ніколи не ведеш людей туди, куди сам не готовий піти першим. І ніколи не починаєш наступ, якщо не знаєш, як з нього вийти.

У строю було чути, як хтось ковтнув слину.

— Є три речі, які вирішують усе, — сказав Громов і підняв три пальці. —

Перше — ініціатива.

Друге — взаємодія.

Третє — час.

Він пройшовся вздовж ряду.

— Втратив ініціативу — тебе починають бити.

Втратив взаємодію — ти вже не підрозділ, ти натовп.

Втратиш час — втратиш людей.

Громов зупинився біля Шапіка.

— Скажи мені, курсант. Коли наступ вважається проваленим?

Шапік на секунду задумався й відповів чітко:

— Коли підрозділ втрачає керування і не розуміє, що робити далі.

Громов ледь усміхнувся.

— Правильно. Не коли зупинилися. А коли не знаєш, що робити.

Він повернувся до строю.

— Пам’ятайте: ідеальний наступ — це той, де ворог не розуміє, звідки ви, а свої — розуміють вас без слів.

Де кожен знає свій сектор, свою хвилину і свого побратима.

Сонце вже повністю освітило плац. Тіні від курсантів лягали рівно, як на схемі.

— Сьогодні ми розберемо наступ по кістках, — підсумував Громов. —

А після цього — ви спробуєте зробити його самі. І я подивлюся, хто з вас готовий не просто йти вперед, а вести за собою.

— До занять підготуватися! — пролунала команда.

Стрій ожив, але в очах курсантів уже було інше світло. Вони не просто слухали лекцію.

Вони починали думати як воїни.

Громов не дав курсантам часу розслабитися.

— За мною, — коротко кинув він і повів стрій до імпровізованого навчального майданчика за плацом.