Глава 50. Курсант — майбутній Воїн

Глава 50. Курсант — майбутній Воїн

«Воїн не народжується в бою. Він народжується в рішенні йти вперед, коли страшно.»

Після теорії Громов не дав курсантам часу «переварити» почуте — війна не чекає, і звичка діяти одразу була частиною навчання.

— Досить слів, — твердо сказав він, дивлячись на стрій. — Тепер практика. Саме тут ви зрозумієте, чого варті ваші голови й ноги.

Він швидко, без метушні, розподілив групу на дві частини. Одна — наступ, інша — оборона.

Скиф і Турбо стали разом з обороною — мовчазні, зосереджені, вже зараз схожі не на інструкторів, а на справжніх противників.

Полігон зустрів їх сирим вітром, запахом землі й мастила. Старі бетонні укриття, розбиті траншеї, іржаві металеві конструкції — усе виглядало суворо, по-справжньому. Над плацом стояла напруга, курсанти мовчали, хтось стискав ремінь бронежилета, хтось ковтав слину.

Громов зібрав наступаючу групуокремо. Він говорив тихо, але кожне слово різало повітря, як ніж:

— Запам’ятайте: наступ — це не біг уперед. Це думка, що рухається. Ви не герої з кіно. Ви — команда. Працюєте парами, прикриття — ваше життя. Очі — на фланги. Не геройствуйте.

Один з курсантів зробив крок уперед. Невисокий, жилистий, з уважним поглядом.

— Дозвольте? — запитав він.

Громов кивнув.

— Якщо оборона сидить щільно, пропоную відволікаючий рух зліва, а основний прорив — правим флангом через складки місцевості. Дві пари — дим, одна — обхід.

Громов на мить завмер. Він дивився на курсанта так, ніби бачив себе кілька років тому — той самий вогонь в очах, та сама впевненість без бравади.

— Позивний? — запитав він.

— Шапик, — коротко відповів курсант.

Громов усміхнувся куточком губ.

— Запам’ятайте цей позивний, — сказав він іншим. — Працюємо за його планом. Шапик — керує першою ланкою.

На обороні Скиф уже розставляв курсантів. Його голос був спокійний, але холодний:

— Не чекайте, що вони прийдуть красиво. Будуть хитрі. Сектори — тримати. Боєць без сектору — мрець.

Турбо перевіряв позиції, поправляв укриття, штовхав ногою каску курсанта:

— Нижче голову. Куля дурна, але не настільки.

Свисток.

Навчальний бій почався.

Наступ рушив не поспішаючи. Курсанти рухались короткими перебіжками, чітко, як вчив Громов. Дим пішов зліва, закривши огляд обороні. Скиф одразу зрозумів задум.

— Правий фланг! — рявкнув він. — Не ведіться!

Але було пізно. Шапик повів свою групу по низині, використовуючи кожен пагорб, кожну тінь. Один прикриває — другий рухається. Без криків, без хаосу.

Оборона відкрила вогонь навчальними пострілами. Турбо «зняв» двох курсантів жорстким маневром, але наступ не зламався. Один з курсантів впав, умовно «поранений», і його одразу відтягли назад — як вчили.

Громов спостерігав збоку, не втручаючись. Його погляд був уважний, хижий.

Він бачив — вони ростуть просто зараз.

Шапик підняв кулак — знак зупинки. Потім різкий рух — і група пішла в ривок. Оборона була притиснута, Скиф змушений був змінити позицію, відкривши сектор.

— От чорт… — пробурмотів Турбо, визнаючи майстерність.

Через кілька хвилин Громов підняв руку.

— Стоп!

Полігон наповнився важким диханням. Курсанти стояли брудні, в пилюці, але з блиском в очах. Вони не сміялися. Вони відчували.

Громов підійшов до Шапика, поклав руку йому на плече:

— Добре. Дуже добре. Але запам’ятай: справжній бій не пробачає помилок. Ти сьогодні зробив правильні висновки. Зроби їх звичкою — і виживеш.

Він обернувся до всіх:

— Сьогодні ви були курсантами.

Завтра почнете ставати воїнами.

І повірте — я з вас зроблю таких солдатів, яких не ламає війна.

Вітер пронісся над полігоном, ніби підтверджуючи його слова.

Навчання тільки починалося.

Громов дивився на курсантів довго й мовчки. Вони ще не встигли перевести подих після навчального бою, піт стікав по обличчях, руки тремтіли від напруги. Хтось сподівався на короткий відпочинок. Хтось — на воду.

Громов повільно підійшов до центру плацу, зупинився, зняв рукавиці й спокійно сказав:

— Війна не дає перепочинку. І не питає, втомився ти чи ні.

Він нахилився, підняв із землі саперну лопатку і підкинув її в руці, ніби зважуючи.

— Зараз ви будете копати.

По строю пробіг легкий шум. Хтось здивовано підняв брови, хтось стиснув зуби. Громов підняв погляд — важкий, прямий.

— Не для нормативу. Не для галочки.

А щоб ви зрозуміли, чому окоп — це різниця між життям і мішком чорного пластику.

Він повів їх до дальньої ділянки полігону. Там земля була тверда, з камінням і корінням, не розпещена дощами. Сонце вже починало хилитися, але спека ще тримала.

— Копаєте по двоє, — продовжив Громов. — Глибина — щоб лежачи вас не було видно. Не «як-небудь», а як для себе.

Скиф і Турбо мовчки взяли лопати першими й стали копати разом з курсантами. Без показухи. Без слів.

Це подіяло сильніше за будь-який наказ.

Перші хвилини ще були з жартами. Лопати дзвеніли об каміння, земля не піддавалася. Але дуже швидко сміх зник. Піт заливав очі, долоні пекли, спина нила. Кожен удар лопати ставав важчим за попередній.

Громов ходив між ними.

— Ви думаєте, ворог чекатиме, поки вам стане зручно?

— Думаєте, земля м’яка під обстрілом?

— Думаєте, у вас буде час?