Глава 49. Майбутні бійці

Глава 49. Майбутні бійці

«Справжній командир залишає після себе не спогади — він залишає тих, хто продовжить бій.»

Ранній ранок ще не встиг розігнати туман над базою, коли рація на столі Соколова тихо ожила. Зв’язок був стабільний, голос — рівний, без поспіху. Це не було схоже на виклик перед наступом.

— Штаб на зв’язку.

Соколов уважно слухав, не перебиваючи.

— Це не нова операція, — продовжив офіцер. — Завдання іншого характеру. Нам потрібно, щоб ти направив свого заступника і ще двох перевірених бійців для тимчасової роботи з курсантами Національної гвардії України.

Соколов злегка насупився. Продовжував мовчати.

— Термін — від одного до двох тижнів. Локація — Вінниця. Координати передамо окремо. Їхнє завдання — передати досвід. Не з паперів і не з підручників. Показати, що таке реальний бій, як тримати себе під тиском, як мислити, коли навколо хаос. Усі базові речі, які вони самі винесли з війни.

Коротка пауза.

— У тебе є година, щоб дати відповідь і заповнити анкету на відрядження цих бійців.

Зв’язок обірвався.

Соколов залишився стояти біля столу, дивлячись у порожнечу. Це було інше завдання. Не менш важке — просто по-іншому. Там, на полі бою, все зрозуміло: ворог, позиції, рішення. А тут — майбутнє. Хлопці, які ще не чули свисту над головою, але скоро його почують.

Він повільно сів, зняв кепку, провів рукою по волоссю.

— Навчити… — тихо промовив сам до себе. — Це важче, ніж воювати.

Перед очима з’являлися обличчя його бійців. Ті, хто пройшов Бахмут. Авдіївку. Суджу. Ті, хто не зламався, не втратив людяність і не забув, заради чого все це.

Він знав, кого може відправити. Не найгучніших. Не найжорсткіших. А тих, хто вміє пояснювати без крику. Хто може навчити не лише виживати, а й залишатися солдатом.

Соколов підвівся і підійшов до вікна. За базою прокидався день. Хтось чистив зброю, хтось пив чай, хтось просто сидів мовчки.

— Якщо вони навчать хоча б кількох робити все правильно… — подумав він. — Це вже буде перемога.

Він повернувся до столу, взяв планшет і відкрив форму.

Рішення було прийняте.

Соколов натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Громов, Турбо, Скіф — до мене.

За кілька хвилин двері кабінету відчинилися. Усі троє зайшли спокійно, по-військовому зібрано. Видно було — відпочинок пішов на користь, але війна з них нікуди не поділася: погляд уважний, рухи стримані.

— Сідайте, — коротко сказав Соколов.

Він не тягнув із розмовою.

— Є нове завдання. Не фронт. Але не менш важливе.

Громов, ти — старший. У твоєму підпорядкуванні Турбо і Скіф.

Громов ледь кивнув, уже розуміючи, що мова серйозна.

— Вас відправляють у Вінницю. Курсанти Нацгвардії. Тиждень-два. Ваше завдання — передати досвід. Без геройства, без казок. Як воно є насправді. Як думати, як берегти людей, як виживати й воювати правильно. Усе, що знаєте самі.

Турбо хмикнув:

— Коротко — зробити з них нормальних солдатів?

— Саме так, — відповів Соколов. — Сьогодні виїзд. Машина готова, координати вже в навігаторі. Після навчання — одразу назад у стрій. Ми вас чекаємо.

У кабінеті на мить запала тиша.

Громов усміхнувся — по-справжньому, тепло, як давно не усміхався.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Навчимо так, що ще фору нам дадуть. Зробимо все, як треба.

Соколов підвівся, підійшов і міцно потис йому руку.

— Бережіть себе. І дай їм не лише навички — дай їм правильну голову.

— Зрозуміли, — відповів Скіф.

— Зробимо, — додав Турбо.

Вони розвернулися й вийшли.

На подвір’ї бази вже чекала машина. Хлопці закинули речі в багажник, швидко перевірили спорядження — звичка, що не зникає ніколи. Двигун загуркотів, і автівка повільно рушила з місця.

Соколов дивився їм услід, доки машина не зникла за поворотом.

Він знав: іноді найважливіший бій — це той, у якому ти готуєш інших до війни.

Колона вирушила ще затемна. Звичайний армійський пікап, без розпізнавальних знаків, з повним баком і запахом пилу та мастила всередині. За кермом — Турбо, спокійний, зосереджений, ніби дорога для нього була ще одним видом бою. Поруч — Громов, із термосом кави, на задньому сидінні — Скіф, який одразу вмостився з рюкзаком під голову, але спати не поспішав.

— Ну що, панове інструктори, — усміхнувся Турбо, виїжджаючи з бази. — Поміняли кулі на маркери.

— Не недооцінюй курсантів, — відповів Громов. — Деякі з них через місяць можуть бути там, де ми були вчора.

Скіф хмикнув:

— Головне — не романтизувати війну. Навчимо їх виживати. А героїзм — то вже друге.

Дорога тягнулася крізь поля й ліси. Чим далі від фронту, тим спокійніше ставало навколо: менше блокпостів, більше цивільних машин, на узбіччях — автобусні зупинки з людьми, які чекали маршрутки, ніби війна була десь дуже далеко. Це відчуття завжди різало зсередини.

— Дивно, — сказав Турбо, — ще вчора артилерія, FPV, а сьогодні — бабця з сумками.

— За це ми й воюємо, — тихо відповів Громов. — Щоб у них це було завжди.

На одному з блокпостів їх зупинили. Молодий боєць НГУ зазирнув у салон, уважно глянув на посвідчення, впізнав шеврони.

— Щасливої дороги, панове, — сказав він із повагою. — Чув про вас.

Скіф посміхнувся:

— Менше чуй, більше навчання. Скоро побачимось.

За блокпостом вони зупинилися біля заправки. Турбо пішов за кавою, Громов — перевірити колеса. Скіф розглядав мапу на телефоні.