Глава 48. Курська область

Глава 48.  Курська область

Ніч опустилася на Суджу повільно, ніби сама не наважувалась торкнутися міста після всього, що тут сталося за день. Вогні горіли не всюди — електрика працювала уривками, десь світло давали генератори, десь було зовсім темно. Але вперше за багато годин не лунали постріли.

Група Соколова зайняла колишню адміністративну будівлю на околиці — міцні стіни, підвал, зручні входи й огляд. Виставили охорону, розбили сектори, дрони залишили в повітрі — війна не спить навіть тоді, коли люди намагаються.

Нічний відпочинок

Бійці розсілися хто де:

хтось просто на підлозі, підклавши бронежилет під голову,

хтось — біля стіни, спершись спиною,

хтось мовчки чистив зброю, хоча вона й так була готова.

Барс акуратно розкладав патрони, рахуючи їх машинально — не тому, що не довіряв собі, а тому що цей ритуал заспокоював.

— Дивно, — тихо сказав він. — Учора ми були по той бік, а сьогодні тут… і тиша.

— Тиша — це теж підозріло, — буркнув Турбо, перевіряючи рацію. — Але хай буде хоча б кілька годин.

Скіф сидів окремо, біля вікна без скла. Дивився в темряву, де ледве блимали далекі вогні. Його гвинтівка стояла поруч, як стара знайома.

— Думаєш, вони вже збираються? — запитав Яструб, підходячи.

— Вони завжди збираються, — відповів Скіф. — Просто не завжди встигають.

Розмови, які не для протоколів

Денні дістав з рюкзака маленький газовий пальник. Через кілька хвилин у приміщенні з’явився запах гарячої кави — справжній скарб на війні.

— За це тобі окремий орден, — усміхнувся Шторм, беручи металеву кружку.

— Якщо виживемо — вимагатиму, — відповів Денні.

Громов сидів поруч із Соколовим. Обидва мовчали, дивлячись на карту, розкладену на ящику з боєкомплектом. На ній уже було відмічено десятки точок — села, перехрестя, ділянки контролю.

— Завтра підемо далі, — сказав Соколов тихо, ніби не хотів порушувати ніч. — Темп збережемо. Без ривків.

— Люди витримають? — запитав Громов.

Соколов підняв очі й подивився на своїх бійців. На втомлені, але зосереджені обличчя. На спокійні рухи. На відсутність паніки.

— Вони вже витримують.

Короткий сон

Хтось задрімав одразу, просто там, де сидів.

Хтось не міг заснути — очі заплющені, але думки бігли швидше за кулі.

Кабанов тихо говорив по рації з черговим постом, повторюючи одні й ті самі слова:

— Прийняв. Тримаємо. Без змін.

Соколов дозволив собі лягти лише на годину. Шолом — поруч, автомат — під рукою. Сон прийшов уривками: обличчя, маршрути, голоси, світлові плями від дронів у небі.

І навіть уві сні він чув війну.

Ранок наступу

Ще до світанку всі були на ногах. Без криків, без зайвих команд. Кожен знав: відпочинок закінчився.

Кава допита.

Зброя перевірена.

Рації працюють.

— Рухаємось, — коротко сказав Соколов.

І вони рушили.

Пів дня — нова реальність

Просування було швидким. Подекуди — без бою. Подекуди — з короткими контактами. Більшість населених пунктів зустрічали їх мовчки. Десь виходили люди, десь просто дивились з-за парканів.

Прапори піднімались один за одним.

Контроль встановлювався чітко.

Опір був розрізнений і слабкий.

До полудня на карті з’явилось понад тридцять населених пунктів Курської області, які вже не були «сірою зоною».

І Соколов, дивлячись на оновлені дані, сказав лише:

— Це тільки початок. Тримаймо темп.

А ніч у Суджі залишилась позаду — як коротка пауза між розділами великої, важкої історії.

Просування йшло успішно, але ворог швидко зрозумів: це вже не рейд і не випадковий прорив. Це був рух уперед — впевнений, методичний, невідворотний.

І тоді він почав ламати за собою землю.

Зруйновані мости

Перший міст вибухнув ще до того, як група Соколова підійшла впритул. Глухий удар прокотився долиною, і за кілька секунд у повітря піднявся стовп пилу, бетону й металу. Коли дим розвіявся, на місці переправи залишився лише розірваний каркас і чорна вода під ним.

— Працюють на затримку, — спокійно сказав Громов, дивлячись на уламки.

— Значить, ми все робимо правильно, — відповів Соколов.

Так було й далі.

Мости, понтони, навіть старі сільські переправи — усе підривалося. Ворог намагався виграти час, змусити зупинитись, розтягнути колони, вбити темп.

Але темп тримався.

Групи обходили, шукали інші маршрути, рухались через поля, лісосмуги, ґрунтові дороги. Дрони постійно висіли в небі, показуючи, де ще можна пройти, а де вже чекають.

Оборона стає жорсткішою

Чим далі — тим інакше.

Якщо в перших селах опору майже не було, то тепер ворог почав вчіплятися за кожну вигідну точку. Лісосмуги більше не були порожніми. На околицях населених пунктів з’являлися окопи, поспіхом облаштовані позиції, замаскована техніка.

Почастішали обстріли.

Засідки стали продуманішими.

Радіоефір — напруженим.

— Вони підтягнули резерви, — доповів Яструб, дивлячись у планшет з трансляцією з дрона. — І більше не тікають одразу.

— Бо зрозуміли, що відступати нікуди, — відповів Соколов. — Тепер триматимуться.

Ціна кожного кілометра

Кожен новий кілометр давався важче, ніж попередній.

Десять хвилин тиші могли змінитися різким контактом.

Одна дорога — бути чистою, інша — вже під вогнем.

Бійці це відчували.