Глава 44. Відпустка Громова

Глава 44. Відпустка Громова

«На війні найбільша розкіш — не тиша і не сон.

Найбільша розкіш — знати, що тебе чекають живим».

Після повної зачистки сектора під Часовим Яром позиції нарешті стихли. Там, де ще вчора ревіла артилерія, сьогодні стояв важкий, задушливий спокій. Повітря пахло порохом, спаленою землею й потом — запах війни, який не змивається ні дощем, ні часом.

Громов сидів на ящику з боєкомплектом, зняв шолом і довго дивився в одну точку. Руки тремтіли не від страху — від втоми. Очі пекли так, ніби в них насипали піску. Він пройшов цей сектор від першої посадки до останнього бліндажа, бачив смерть зблизька, прикривав побратимів, витягував поранених і стріляв, коли вже не залишалося сил навіть дихати.

Він підвівся й підійшов до Соколова.

— Командире… — голос був хриплий, але рівний. — Можна звернутися?

Соколов повернувся до нього. Подивився уважно — так дивляться лише ті, хто сам пройшов пекло.

— Кажи.

Громов на секунду замовк, ніби збирав слова докупи.

— Хочу попросити відпустку. Хоча б на три дні.

Соколов нічого не сказав одразу. Він просто дивився на Громова — на його виснажене обличчя, на пил на бронежилеті, на очі, в яких ще не згас вогонь, але вже оселилася втома.

— Три дні, — нарешті сказав він. — Їдь. Відпочивати теж потрібно. Ти заслужив.

Без пафосу. Без зайвих слів. Саме так, як це буває між справжніми солдатами.

— Дякую, командире, — Громов кивнув. У горлі стояв клубок, але він не дав йому вирватися назовні.

Відійшовши вбік, він дістав телефон. Зв’язок ловив погано, але цього разу пощастило.

— Алло… Віолето?

— Громов?! — у слухавці одразу з’явився живий, тремтячий голос. — Це ти?

— Я. Мені дали відпустку. Три дні.

На тому кінці запала тиша — а потім зірвався радісний сміх, крізь сльози.

— Боже… нарешті. Я так чекала… Я так скучила…

Громов усміхнувся вперше за довгий час. По-справжньому.

— Зустрінемось у Слов’янську, — сказав він. — Я приїду.

— Я буду чекати. Скільки треба. Головне — щоб ти приїхав, — прошепотіла вона.

Коли дзвінок обірвався, Громов ще кілька секунд тримав телефон у руці. Війна нікуди не зникла. Вона чекала попереду. Але вперше за довгий час у нього з’явилися три дні, де не буде вибухів, команд «в укриття» і нічних обстрілів.

Три дні, щоб просто бути людиною.

І цього було достатньо, щоб знову мати сили повернутися.

Дорога до Слов’янська

Дорога тягнулася повільно, ніби сама не хотіла відпускати його з війни. Старий автобус скрипів на кожній ямі, вікна тремтіли, а за ними миготіли поля, посадки, напівзруйновані зупинки. Громов сидів біля вікна, тримаючи автомат між колін — звичка, яка не зникає навіть у відпустці.

Він дивився на цивільних людей і ловив себе на дивному відчутті: ніби потрапив у інший світ. Тут не падали FPV-дрони, не свистіли уламки, не було команд «лягай!». Тут просто їхали люди. Просто жили.

Руки все ще тремтіли — не від страху. Від очікування.

Коли автобус в’їхав у Слов’янськ, серце вдарило сильніше. Місто було поранене, але живе: магазини, люди з пакетами, діти на зупинках. Життя вперто трималося, навіть тут.

Він вийшов на площі, оглянувся. І завмер.

Вона стояла біля ліхтаря.

Віолета схудла, але очі світилися так само. Волосся зібране, в руках — маленький рюкзачок. А поруч із нею — хлопчик який міцно тримав її за руку.

— Ілюшка… — ледь чутно видихнув Громов.

Хлопчик спочатку просто дивився. Потім Віолета нахилилася до нього й щось прошепотіла. Ілюшка широко розплющив очі, вирвав руку й побіг.

— ТАТУУУУ!

Це слово вдарило сильніше за будь-який вибух.

Громов опустився навколішки просто посеред площі. Не зважаючи ні на кого. Ілюшка врізався в нього з розгону, обхопив шию маленькими руками.

— Тату! Ти прийшов! — лепетав він, сміючись і плачучи одночасно.

Громов притиснув сина до себе так міцно, ніби боявся, що той зникне.

— Я тут, малий… Я тут… — голос зірвався.

Він цілував Ілюшку в волосся, у щоки, у лоб. Вдихав його запах — дитячий, теплий, живий. У грудях щось ламалося й одночасно зцілювалося.

Віолета підійшла повільно. Очі були повні сліз. Коли Громов підвівся, вона вже не стримувалась. Вони обійнялися міцно, без слів, без сорому. Він торкався її обличчя, ніби перевіряв, чи вона справжня.

— Я так боялась… — прошепотіла вона.

— Я повернувся, — відповів він і поцілував її. Довго. Жадібно. Наче надолужував кожну секунду розлуки.

Ілюшка стояв поруч, тримаючись за його рукав.

— Тату, ти тепер з нами?

Громов присів і подивився синові в очі.

— На кілька днів. Але я завжди з вами тут, — він торкнувся грудей.

Вони пішли разом — повільно, тримаючись за руки. І вперше за довгий час Громов ішов не до позицій і не під обстріли. Він ішов додому.

І в ці миті війна відступила. Хоча б на три дні.

Прогулянка парком

Вони пішли до міського парку ближче до вечора, коли спека спала, а сонце повільно хилилось за дерева. Доріжки були вкриті старим асфальтом, подекуди з тріщинами, але тут було чисто, тихо й по-справжньому мирно. Для Громова — майже нереально мирно.

Ілюшка біг попереду, то зупинявся біля лавок, то рахував ліхтарі, то підбирав палички, уявляючи, що це мечі.

— Тату, дивись, я лицар! — кричав він, розмахуючи гілкою.

— Бачу, — усміхнувся Громов. — Головне — захищай маму.

Віолета йшла поруч, тримаючи його за руку. Він відчував її тепло — просте, живе, справжнє. Не броня, не плитоноска, не холодний метал автомата. Просто рука коханої людини.