Глава 43. Бахмутський напрямок

Глава 43. Бахмутський напрямок

«Війна не завжди вимагає йти вперед.

Іноді вона наказує — стати і не пустити.

І ціна цього “не пустити” — життя тих, хто стоїть першим.»

Після возз’єднання Соколова і Громова перепочинку майже не було.

Штаб не давав часу на емоції — нове завдання прийшло одразу, коротко й сухо.

Бахмут упав.

І разом із ним ворог відкрив собі шлях на Часів Яр.

Це був не просто ще один населений пункт.

Це була наступна брама.

Противник уже закріпився в лісосмугах, зайняв вигідні висоти, підтягнув піхоту, почав окопуватись — повільно, впевнено, методично. Якщо дати йому час, він перетворював землю на фортецю.

Саме тому цю ділянку доручили Соколову.

Не відбивати.

Не повертати.

Стримати. Зламати. Знищити.

Соколов і Громов сиділи над картою мовчки. Це була не спокійна тиша — це була тиша рішень. На столі — розвіддані, позначки дронів, маршрути, червоні й сині лінії. На обличчях — втома, але без сумнівів.

— Часів Яр — не Бахмут, — тихо сказав Громов.

— І ми не дозволимо йому ним стати, — відповів Соколов.

Вони розуміли одне одного без пояснень.

Якщо ворог утримається в цих посадках — він піде далі.

Якщо вибити його зараз — місто отримає час. А час на війні іноді важливіший за все.

Соколов провів пальцем по карті, зупинившись на кількох точках.

— Тут вони надто самовпевнені, — промовив він. — І саме тут ми їх зламаємо.

— Працюємо тихо, швидко і жорстко, — кивнув Громов.

Це вже не була класична оборона.

І не прямий штурм.

Це була робота — холодна, точна, розрахована до хвилини. Та сама робота, заради якої їх зібрали в одну команду.

Соколов почав вибудовувати план. Спочатку — у голові.

Потім — на карті.

Потім — для бійців.

Вони знали:

ця операція не буде гучною.

Про неї не скажуть одразу в новинах.

Але якщо вони помиляться — Часів Яр стане наступним Бахмутом.

І тому тієї ночі

два солдати знову схилилися над картою —

не як командир і підлеглий,

а як люди, які бачили надто багато,

щоб дозволити війні просунутися ще на крок.

Соколов і Громов планували не наступ, а вирок цьому сектору.

Вони не поспішали.

Поспіх тут означав смерть.

У штабному бліндажі горіло приглушене світло. На столі — карта лісосмуг, посадок і зруйнованих ферм між Бахмутом і Часовим Яром. Кожен квадрат був уже не просто місцем — він був історією бою, крові, втрат.

Соколов першим порушив тишу.

— В лоб ми їх не чіпаємо, — спокійно сказав він. — Вони цього чекають.

Він не пояснював очевидного — всі це й так знали. Ворог уже вкопався, підтягнув резерви, накрив сектор дронами. Кожен прямий рух означав би артилерійський шквал.

Громов уважно слухав, інколи киваючи.

— Вони думають, що ми будемо їх штурмувати, — продовжив Соколов. — А ми їх розберемо.

План будувався не навколо сили, а навколо позбавлення ворога контролю.

Не знищити одразу — а зробити так, щоб він сам почав втрачати ґрунт під ногами.

Спочатку — розвідка.

Довга, нудна, виснажлива.

Дрони працювали не годинами — днями. Вивчали, де ворог рухається вільно, а де постійно напружений. Де він спить, де міняється, де нервує. Вони дивилися не лише де ворог, а як він себе поводить.

— Ось тут вони розслаблені, — показав Соколов на одну з посадок. — Вважають, що сюди ніхто не піде.

— Значить, сюди й підемо, — відповів Громов без усмішки.

Далі — розподіл ролей.

Ніхто не був “просто бійцем”.

Кожен знав, навіщо він тут, і що від нього залежить життя інших. Соколов не підвищував голосу, не грався в пафос. Він говорив так, ніби розкладав складний механізм — деталь за деталлю.

— Наша мета не героїзм, — сказав він. — Наша мета — щоб вони зникли з цього сектора так, ніби їх тут ніколи не було.

Громов додав своє — жорстке, фронтове:

— Якщо ворог не розуміє, звідки його б’ють — він уже програв. Наше завдання — зробити так, щоб він боявся рухатися.

План передбачав не один удар, а серію дрібних, точних дій. Без хаосу. Без криків. Без безглуздих втрат. Кожен крок мав сенс, кожна пауза — причину.

Вони розуміли:

цей сектор не візьмеш за день.

Але його можна зламати зсередини.

Коли все було готово, Соколов закрив карту і тихо сказав:

— Якщо ми все зробимо правильно, ворог сам піде.

— А якщо ні? — запитав хтось.

— Тоді він тут і залишиться, — відповів Громов. — Назавжди.

Вони переглянулися.

Це був не початок бою.

Це був початок зачистки.

Перше завдання було чітким і без компромісів — знищити їхні опорні пункти й укріпрайони, зламати кістяк оборони ще до того, як піхота зробить перший крок.

Артилерія заговорила рано.

Спочатку глухо, ніби здалеку, а потім усе ближче й ближче — важкі удари лягали по сектору, який Соколов визначив як ключовий для майбутнього наступу. Земля там буквально ворушилася. Укріплення, які ворог будував тижнями, складалися за хвилини. Бліндажі провалювалися, вогневі точки зникали в диму й вогні.

— Працюють точно, — тихо сказав Громов, слухаючи гуркіт. — Саме туди, куди треба.

Але це була лише половина картини.

Друга артилерійська група методично накривала інший сектор — не менш жорстко, не менш переконливо. Це була навмисна плутанина. Ворог мав бачити вогонь всюди, але не розуміти, де справжній напрямок удару. Хай нервує, хай тягне резерви туди-сюди, хай помиляється.