Глава 42. Два солдати

Глава 42. Два солдати

Бронетехніка рушила різко, ніби вирвалася з клітки. Гуркіт двигунів перекрив вибухи, і земля під гусеницями здригалася, наче жива. Попереду йшли дві БМП, за ними — танк із подряпаною бронею, далі — ще машини з піхотою. Громов стояв у люку, тримаючись за край, очі впивалися в сіру лінію руїн попереду.

— «Тримаємо інтервали! Не рвемося поодинці!» — коротко кинув він у рацію.

Ворог відкрив вогонь одразу. Трасери різали повітря, снаряди лягали ліворуч і праворуч, здіймаючи чорні фонтани землі. Але колона не зупинилася. Танковий постріл ударив уперед — позиція ворога зникла в хмарі пилу й вогню. Піхота висипала з машин, розтягнулась ланцюгом, прикриваючи броню.

— «Турбо, лівий фланг! Кабанов — зі мною!»

Громов зістрибнув у вирву, ковзнув по глині, притискаючись до землі. Поруч ліг Кабанов, важко дихаючи, але з холодною зосередженістю в очах. Вони рухались короткими перебіжками, під прикриттям броні, що повзла вперед, приймаючи на себе удари.

Ворог намагався закріпитися — швидко, жорстко, без зайвих рухів. Але їх ламали темпом. Де з’являвся вогонь — туди одразу летіла відповідь. Дрони над головою дзижчали, коригуючи рух, а артилерія десь позаду працювала рівно, як метроном.

— «Командире, праворуч чисто!»

— «Прийняв. Рухаємось далі!»

Кілька машин підбили — дим стояв стіною. З однієї БМП витягували поранених, прикриваючи димовими гранатами. Ніхто не кричав зайвого. Усі знали: зупинишся — втратиш коридор.

Коридор поступово розширювався. Метр за метром. Окоп за окопом. Ворог відступав, чіпляючись, але тиск був надто сильний.

— «Сокіл, це Грім», — Громов вийшов на зв’язок, не зупиняючись.

— «Ми прорвали ще двісті метрів. Ідемо далі. Тримаємо напрямок».

У відповідь — коротке, впевнене:

— «Прийняв. Ми поруч. Тримайтесь».

Громов подивився вперед. Дим, вогонь, уламки. І між усім цим — шлях. Вузький, кривавий, але живий.

Гуркіт бою раптом злився в суцільний рев — і в цьому хаосі пролунало довгоочікуване:

— «Грім, це Сокіл. Бачу вас. Сто метрів. Праворуч дим — наш».

Громов підвів голову. Крізь сірі клуби, крізь іскри й пил він побачив рух — знайомі силуети, жести, іншу манеру вести вогонь. СВОЇ. Серце стиснулося і водночас відпустило.

— «Усім! Не зупинятися! Тримаємо темп!»

Останні десятки метрів далися найважче. Ворог, зрозумівши, що коридор замикається, бив з усього, що мав. Земля рвалася під ногами, уламки били по броні, повітря тремтіло. Але дві хвилі — група Громова й група Соколова — зійшлися, мов клин, що нарешті замикається.

Соколов вийшов із-за згорілої техніки, автомат на грудях, очі спокійні, зібрані.

— «Встигли», — коротко сказав він.

— «Встигли», — відповів Громов і міцно стиснув йому руку.

Обіймів не було. Лише погляди — і розуміння: часу немає.

— «План такий», — Соколов заговорив швидко. — «Ми відходимо хвилями. Перша — поранені. Друга — основна. Ми з тобою — замикання. Коридор тримаємо, поки останній не вийде».

Зелений коридор ожив. Із заводських руїн пішли люди — втомлені, закопчені, але живі. Їх прикривали з флангів, дрони висіли над головами, коригуючи кожен рух. Кожен крок назад давався важко, але був кроком до життя.

— «Ліворуч контакт!»

— «Прийняв. Дим!»

— «Поранений! Забрали!»

Громов ішов останнім разом із Турбо й Кабановим. Вони відстрілювались коротко, економно, не даючи ворогу наблизитись. Соколов тримав правий фланг, холодно, точно, наче кожен рух був прорахований ще вночі.

Коли вийшов останній боєць, Соколов підняв руку:

— «Все. Закриваємо».

Останні димові гранати впали на землю, і коридор почав зникати, мов примара. Ворог ще намагався прорватися, але було пізно — шлях уже згорнувся за спинами тих, кого вдалося врятувати.

Вони відходили повільно, під прикриттям ночі, не святкуючи, не радіючи вголос. Лише коли відстань стала безпечною, Громов зупинився, глянув у бік, де щойно був пекельний вогонь Авдіївки.

— «Ти казав — витягнемо», — тихо мовив він.

— «Я вірив», — відповів Соколов.

Зелений коридор закрився.

Але люди вийшли живими.

І цього разу — цього було достатньо.

Відхід ішов саме так, як Соколов і задумав — холодно, чітко, без метушні.

Колона розтягнулася не лінією, а хвилями. Кожна група знала свій час і свій напрямок. Ніхто не біг навмання — лише короткі перебіжки, зупинки, перевірка, рух далі. Дрони висіли над ними, мов невидимі янголи-охоронці, передаючи Соколову картину кожної секунди.

— «Перша хвиля відійшла. Контактів немає», — доповів Яструб.

— «Прийняв. Друга — працюємо за таймінгом», — спокійно відповів Соколов.

Громов ішов поруч, відчуваючи, як напруга поступово відпускає. Не зникає — але стає керованою. Вперше за довгий час усе не валилося в хаос, усе мало сенс і форму.

Ворог намагався нав’язати бій, але щоразу запізнювався. Там, де він очікував живу силу — вже була порожнеча. Там, де бив артилерією — залишався лише дим і холодна земля. Соколов вів людей не прямою, а ламаною дорогою, ніби вів ворога за носа.

— «Соколе, вони губляться. Не розуміють, куди ми пішли», — сказав Скіф, не відриваючись від прицілу.