Глава 41. Зелений коридор

Глава 41. Зелений коридор?

«Найнебезпечніший шлях — той, де тиша кричить гучніше за вибухи».

Ніч була глуха, важка, наче притиснута до землі.

Соколов ішов першим. Повільно. Виважено. Крок — пауза — погляд — ще крок.

Група рухалась так, як він і планував: без шуму, без зайвих жестів, без слідів.

ПНБ вирізали світ із темряви зеленими контурами.

— «Чисто…» — тихо прошепотів Яструб у рацію.

— «Прийняв. Далі», — відповів Соколов майже беззвучно.

Попереду, трохи правіше, ліг Скіф.

Він не метушився. Не поспішав.

Приціл — видих — короткий натиск.

Один силует ворога повільно осів у траву.

Без крику.

Без пострілу, який хтось почув би.

— «Мінус один. Два — в окопі», — сухо доповів Скіф.

Група зупинилась.

Соколов підняв кулак.

Вони підійшли до перших ворожих позицій майже впритул.

Окоп був неглибокий, свіжий — земля ще темна, не злежана.

Двоє ворогів сиділи, не очікуючи нічого.

Денні і Барс спрацювали одночасно.

Глушники лише шепнули.

Два тіла обм’якли, так і не зрозумівши, що сталося.

— «Сектор чистий», — сказав Соколов у рацію.

— «Можете заходити. Обережно».

За спиною, майже відразу, почулися ледь помітні рухи — інша групазаходила й займала позиції.

Коридор починав дихати.

— «Рухаємось далі», — коротко кинув Соколов.

Вони пішли через посадку.

Гілки дряпали спорядження, але ніхто не звертав уваги.

Над ними — дрони, майже невидимі в темряві.

— «Ліворуч рух. Троє. Зупинились», — пролунав голос оператора.

— «Прийняв. Обходимо».

Соколов коригував кожен крок, кожен поворот.

Він бачив картину цілком — де ворог, де пауза, де шанс.

— «Ще трохи — і ми у них за спиною», — тихо сказав Шторм.

Соколов нічого не відповів.

Він знав.

Попереду — нові позиції.

Нові окопи.

І ще одна ніч, де тиша могла вбивати.

А десь далеко, за темрявою і димом, чекали люди, яким цей коридор міг врятувати життя.

І питання було лише одне:

чи встигнуть вони прорізати його до кінця?

Посадка закінчилась різко.

Темрява перед ними стала густішою — попереду тягнулися нові ворожі позиції, глибші, краще укріплені. Тут ворог уже не просто сидів — він чекав.

Соколов присів, приклавшись до землі, уважно слухаючи.

Десь далеко глухо бухкала артилерія — Авдіївка горіла навіть уночі.

— «Дрон показує бліндаж. Мінімум п’ятеро. Чергування через кожні двадцять хвилин», — доповів оператор.

— «Працюємо тихо. Без шуму. Скіф — два ліворуч. Решта — за мною», — коротко наказав Соколов.

Скіф уже повз.

Повільно. Наче тінь.

Один ворог вийшов із бліндажа — потягнувся, закурив.

Він не встиг затягнутись.

Тіло впало у траву, сигарета тліла ще кілька секунд, перш ніж згаснути.

— «Чисто».

Соколов і решта групи підповзли до входу.

Барс кинув невеликий шумовий маячок у протилежний бік.

Хтось із ворогів повернув голову.

Цієї миті все й вирішилось.

Глушники працювали майже впритул.

Коротко. Чітко.

Без паніки.

Без криків.

Через хвилину бліндаж був порожній.

— «Другий сектор зачищено», — передав Соколов.

— «Закріплюйтесь. Коридор розширюємо».

У відповідь — коротке:

— «Прийняли».

І тут щось пішло не так.

— «Командире… рух техніки. Два БМП. Йдуть на перехрестя», — голос оператора став напруженим.

— «Чорт…», — прошепотів Шторм.

Соколов стиснув зуби.

Це означало одне: ворог починає щось відчувати.

— «Змінюємо маршрут. Швидко, але тихо. Якщо нас засвітять — коридор захлопнеться».

Група пішла обхідним шляхом — крізь розбиті сади, воронки, залишки парканів.

Над головами пролетів ворожий дрон.

Усі завмерли.

Двигун дзижчав так близько, що здавалося — він бачить їх.

Хвилина.

Друга.

Дрон пішов.

— «Живі…», — видихнув хтось.

Соколов піднявся першим.

— «Рухаємось. Ще трохи. Коксохім уже близько».

Попереду починало світлішати — не від світанку, а від пожеж.

Завод дихав вогнем і бетоном.

І саме тут, на підступах, ворог стояв найщільніше.

Соколов глянув на своїх.

Вони були втомлені.

Брудні.

Але живі.

— «Пам’ятайте, за нами підуть інші. Ми — ніж. Вони — кров. Працюємо».

І група знову розчинилась у темряві.

Бо зелений коридор ще не був коридором.

Він був лише надією, вирізаною між смертю з обох боків.

Тиша закінчилась різко — ніби її розірвали ножем.

— «Контакт! Дрон! Нас бачать!» — крикнув оператор, і в ту ж мить над посадкою спалахнуло світло освітлювальної ракети.

Ворог засік їх.

Перші черги прошили ніч, кулі зривали кору з дерев, земля вибухала грудками пилу.

— «Усі — в укриття! Не злипатися!» — спокійно, але жорстко командував Соколов.

Група миттєво розосередилась.

Ніхто не біг навмання — кожен знав своє місце.

— «Скіф — лівий фланг. Барс — правий. Шторм зі мною. Працюємо хвилями».

Ворог тиснув нахабно, думаючи, що спіймав диверсійну групу в пастку.