Глава 40. Планування операції «Авдіївка»

Глава 40. Планування операції «Авдіївка»

«Коли місто стискають з усіх боків, лишається одне — відкрити шлях не вперед, а назовні. І зробити це так, щоб люди вийшли живими».

Так історія знову повертається до Соколова.

Поки Авдіївка задихалася в кільці, поки Громов зі своїми бійцями тримався на Коксохімі, у зовсім іншому місці, далеко від гуркоту щоденних штурмів, Соколов уже знав:

його наступна місія не про перемогу на карті — вона про порятунок людей.

Новий наказ був короткий, без пафосу:

— Пробитися до Авдіївського Коксохіму.

— Створити “зелений коридор”.

— Забезпечити вихід підрозділів.

— Без полону. За будь-яку ціну.

Соколов мовчки перечитав задачу вдруге.

Потім втретє.

Він знав цей тип операцій.

Найскладніші.

Найнебезпечніші.

Ті, де немає права на помилку, бо кожна хвилина затримки — це чиясь смерть або полон.

У штабному приміщенні стояла тиша. Лише карти, планшети з відео з дронів і ледь чутний гул генератора.

Соколов поклав долоню на схему Авдіївки.

— Місто вже не поле бою, — тихо сказав він своїм людям. — Це пастка.

— І наше завдання — відкрити двері. Не для себе. Для них.

Він почав планування з нуля.

Не зі стрілок.

Не з гучних проривів.

А з часу.

коли ворог міняє підрозділи

де слабша ППО

які вулиці ще «живі» для руху

де артилерія ворога не встигає накривати швидко

скільки хвилин є на кожен етап

Соколов знав:

коридор — це не дорога.

Це короткий проміжок часу, коли ворог ще не зрозумів, що відбувається.

— Ми не будемо йти великою силою,— пояснював він.

— Ми зайдемо, як тінь. Ударимо, дезорієнтуємо, відкриємо вікно — і триматимемо його рівно стільки, скільки треба.

Він розбив операцію на фази:

Перша — розвідка і дезінформація.

Друга — відволікаючі удари на флангах.

Третя — вихід ударної групи до Коксохіму.

Четверта — утримання коридору.

П’ята — вихід людей.

Без зайвого героїзму.

Без «стояти до останнього».

Тільки холодний розрахунок.

Соколов підняв очі на свою нову групу.

— Ми йдемо не за славою, — сказав він.

— Ми йдемо, щоб хлопці з Авдіївки вийшли живими.

— І якщо все піде не за планом — ми все одно доведемо це до кінця.

Він замовк на мить, а потім додав:

— Бо якщо ми цього не зробимо — їх просто не стане.

Так починалася операція «Авдіївка».

Не наступ.

Не відступ.

А шлях додому крізь пекло.

Соколов працював з операторами БпЛА так, ніби час перестав існувати.

Не годину.

Не дві.

Днями. Без перерви.

У темному приміщенні штабу горіли лише екрани. Карта Авдіївки була вся в мітках, цифрах, стрілках, але жодна з них не з’являлася випадково. Кожна — результат десятків годин спостереження.

Дрон за дроном підіймалися в небо.

— «Давай північний сектор. Повільно. Не вище», — спокійно казав Соколов.

— «Бачу рух… зупинились… окопуються», — доповідав оператор.

— «Фіксуй. Час. Кількість. Напрямок».

Він дивився не просто де ворог.

Він дивився як він живе.

де курять

де носять боєкомплект

де міняють позиції

де стоїть техніка «про запас»

де солдати втомлені

де охорона формальна

Соколов уважно відстежував пересменку.

Година.

Хвилина.

Різниця в десять хвилин — і коридор або відкритий, або закритий назавжди.

— «Ось тут», — він показував пальцем на екран. — «Бачиш? Вони розслабляються. Думають, що сюди ніхто не піде».

Він змушував операторів повертатися до одних і тих самих точок знову і знову.

— «Мені не потрібна картинка. Мені потрібна закономірність».

І вона з’являлася.

Техніка ворога стояла щільно — але без постійного прикриття.

Деякі позиції виглядали сильними — але там не було ротації.

Деякі ділянки здавалися мертвими — і саме це було підозріло.

Іноді зв’язок глушили.

Іноді дрон зникав з екрану — падав або його збивали.

Соколов мовчки дивився на чорний екран.

— «Запиши координати втрати», — сухо казав він.

— «Це теж інформація».

Він майже не спав.

Кава остигала поруч із планшетом.

Очі боліли, але він не відводив погляд.