Глава 39. Авдіївський Коксохім

Глава 39. Авдіївський Коксохім

Колона рушила різко, без зайвих слів. Бронетехніка Громова вискочила з укриття й пішла на повній швидкості крізь зруйновані квартали. Ворог одразу зреагував — артилерія накрила маршрут.

Земля здригалася так, ніби місто саме намагалося вирватися з-під ніг.

Снаряди лягали попереду, збоку, позаду. Повітря рвалося на шматки.

— Тримай швидкість! Не зупинятись! — кричав Громов у рацію.

— Прийняв! Газу! — відповів механік, втискаючи педаль.

Один вибух — броню накрило хвилею пилу. Другий — уламки вдарили по борту.

Усередині машини бійці мовчали. Кожен стискав автомат так, ніби це було єдине, що тримає його в цьому світі.

— Командире, ліворуч приліт!

— Бачу. Тримаємо курс!

Ворог намагався перерізати відхід, але колона прорвалася.

Через дим, вогонь і хаос — вийшли.

Попереду з’явилися темні масивні силуети труб, бетонних конструкцій і цехів.

Авдіївський коксохім.

Коли машини підлетіли до заводу, їх уже чекали.

В’їзд відкрили миттєво — броня одна за одною зникала в глибоких бетонних тунелях під територією підприємства.

— Швидко! Заїжджаємо всередину!

Через кілька хвилин колона вже була в бункері.

Солдати вистрибували з техніки, озиралися — і завмирали.

Це був не просто завод.

Це була фортеця.

Багаторівневі укриття.

Товсті бетонні стіни.

Переходи, склади, командні пункти.

Запасні виходи, медпункти, позиції для оборони.

— Та тут… можна триматися місяцями, — прошепотів Турбо.

— Оце так замок, — додав Кабанов, нервово усміхаючись.

Громов зняв каску, глибоко вдихнув.

Вперше за довгий час він відчув не лише втому — відчуття опори.

І тут до них підійшов знайомий силует.

Кутузов.

— Живі? — коротко запитав він.

— Так. З втратами, але в строю, — відповів Громов.

Кутузов кивнув.

— Добре. Ходімо зі мною, Дмитре. Треба поговорити.

Вони пішли вузьким бетонним коридором углиб командного пункту. Десь зверху глухо гупала ворожа артилерія, але тут, під землею, звук був приглушений — ніби сам завод прикривав їх своїм тілом.

Кутузов зупинився біля карти Авдіївки, всіяної червоними та синіми позначками.

— Ситуація важка, — почав він. — Ворог тисне з усіх боків. Центр фактично втрачений. Коксохім — ключ. Якщо впаде він — впаде вся Авдіївка.

Він подивився Громову прямо в очі.

— Тут будемо стояти до кінця. Це останній серйозний рубіж. І я хочу, щоб ти взяв один із секторів оборони.

Громов мовчки кивнув.

Він уже все зрозумів.

Пекло не закінчилось.

Воно просто змінило адресу.
 

Кутузов повільно провів пальцем по карті, зупинившись на темній позначці неподалік заводу.

— Твоя задача — терикон, — сказав він твердо. — Оцей.

Громов нахилився ближче. Терикон височів над коксохімом, мов чорний зуб, що стирчав із землі.

— Ворог дуже хоче взяти цю висоту, — продовжив Кутузов. — Якщо вони закріпляться там, то почнуть коригувати артилерію і дронами просто зрівняють завод із землею.

— Поки терикон наш — завод живий.

Він підвів погляд.

— Я не буду брехати, Дмитре. Місто майже в котлі. Ворог лізе з трьох, місцями з чотирьох напрямків. Тиснуть постійно, без пауз. Але цей сектор — ключовий. Його треба тримати будь-якою ціною.

У бункері було тихо, лише десь далеко глухо бухкала артилерія.

— Штаб планує масштабну операцію, — після паузи додав Кутузов. — Називають це “коридором з Авдіївки”. Кажуть, що зроблять усе, щоб ми вийшли живими.

— Вони дали слово.

Він на мить замовк, а потім тихо, майже по-людськи сказав:

— А ми дамо своє. Стояти тут до кінця.

Кутузов ще раз показав на карті сектор оборони Громова: підходи до терикону, можливі напрямки штурмів, точки для кулеметів і ПТРК.

— Ось твій рубіж. Людей у тебе небагато, але я знаю — ти впораєшся.

Громов випрямився.

— Зрозумів. Терикон не здамо.

Кутузов кивнув, міцно потис йому руку.

— Йди. Готуй людей. Часу майже немає.

Громов вийшов із командного пункту. Коридори заводу знову наповнилися звуками війни — кроки, клацання затворів, короткі команди.

Він зупинився на мить, подивився в бік виходу, де за бетонними стінами чекала темна висота терикону.

— Ну що, хлопці… — тихо промовив він сам до себе. — Будемо тримати. До кінця.

І пішов збирати свою групу.

Громов зібрав підрозділ у бетонному приміщенні під заводом.

На підлозі — розкладена карта, освітлена тьмяною лампою. Обличчя бійців втомлені, закопчені, але уважні. Турбо, Кабанов, кілька молодших бійців — усі мовчать.

Громов присів навпочіпки біля карти, провів пальцем по ній.

— Слухайте уважно. Повторювати не буду, — почав він спокійно, але твердо.

— Наш сектор — терикон. Це ключова висота. Якщо ворог забере його — коксохім накриють артилерією, і нам кінець.