Глава 38. Авдіївка

Глава 38. Авдіївка

«Є міста, які не здаються. Вони просто тримаються — до останнього подиху тих, хто їх боронить».

Ранок почався з короткого, майже буденного виклику по рації.

— Громов, штаб. Підтверджено. Сьогодні висування. Направлення — Авдіївка.

Без зайвих слів. Без паузи для роздумів.

Громов кивнув, хоча на тому кінці цього ніхто не бачив.

— Прийняв.

Він вийшов до особового складу й голосно, чітко промовив:

— Хлопці, команда є. Сьогодні вирушаємо в Авдіївку. Готовність — одна година.

Ніхто не питав «коли» і «наскільки надовго». Усі й так знали: надовго. І важко.

База ожила миттєво. Те, що ще хвилину тому було відносним спокоєм, перетворилося на злагоджений рух. Хтось затягував броню, хтось перевіряв рацію, хтось міняв стрічку на кулеметі. Турбо мовчки чистив автомат, рухи точні, відпрацьовані до автоматизму. Кабанов бурчав, перевіряючи БК:

— Краще перебрати, ніж недобрати.

Біля бронетехніки працювали механіки — швидко, без слів. Двигуни заводилися один за одним, важко, глухо, ніби прокидалися від сну.

Хтось стояв осторонь і говорив по телефону, відвернувшись:

— Так, мамо… все нормально… потім наберу…

Хтось жартував крізь втому:

— Ну що, хлопці, екскурсія в пекло знову?

— Головне — без гіда, — тихо відповів інший, і кілька людей гірко посміхнулися.

Через годину всі були готові. Громов пройшовся вздовж строю, вдивляючись у знайомі обличчя.

— Працюємо розумно. Тримаємо зв’язок. Бережемо один одного, — сказав він. — Авдіївка — це не ривок. Це витримка.

Колона рушила. Броня повільно викотилася з бази й лягла на дорогу, що вела на схід. Чим далі їхали, тим важчим ставав повітря. Небо сіріло, десь далеко глухо гриміло — артилерія нагадувала про себе, навіть коли її не було видно.

Усередині машин панувала тиша, яку час від часу проривали короткі репліки:

— Скільки до точки?

— Хвилин сорок, якщо без сюрпризів.

Хтось перехрестився. Хтось заплющив очі, притулившись до холодного металу. Авдіївка наближалася — не на мапі, а в грудях, важким каменем.

Громов дивився вперед, стискаючи ремінь автомата.

Він знав: попереду не просто місто. Попереду — ще одне випробування, яке перевірить кожного на міцність.

І дорога до Авдіївки здавалася безкінечною.

Авдіївка з’явилася не одразу. Спочатку — глухий гуркіт, ніби далека гроза, яка не стихає. Потім — дим. Чорний, густий, важкий, що стелився над горизонтом суцільною стіною.

— Бачиш?.. — тихо сказав хтось у броні.

Громов визирнув крізь люк. У далині проступали обриси міста. Точніше — того, що від нього залишилося. Авдіївка горіла. Не окремими пожежами — вона вся була в вогні. Кожні кілька секунд — спалахи. Прильоти. Артилерія працювала без пауз, наче хтось навмисно не давав місту жодного шансу на тишу.

— Та тут… живого місця нема, — пробурмотів Турбо.

— І все одно тримають, — відповів Кабанов. — Завжди тримають.

Жодного цілого будинку. Скелети багатоповерхівок із чорними порожніми вікнами дивилися на колону, наче очі мертвих. Деякі будівлі ще диміли, інші вже просто розсипалися від нових ударів. Асфальт був розбитий, дерева — обвуглені, без листя, без життя.

Над містом стояв особливий звук — суміш вибухів, тріску, далекої стрілянини й свисту, який не припинявся ні на мить. Війна тут дихала на повні груди.

— Пекло… — прошепотів молодий боєць, стискаючи автомат.

— Запам’ятай це, — тихо сказав йому старший. — І забудь страх. Інакше він тебе з’їсть.

У рації безперервно йшли короткі переговори: координати, уточнення, попередження. Кожне слово — сухе, без емоцій. Емоції тут були зайві.

Громов дивився на місто і відчував, як щось стискається всередині. Він уже бачив Бахмут. Думав, що гірше бути не може. Але війна щоразу доводила протилежне.

— Хлопці, увага, — сказав він у внутрішній зв’язок. — Зараз заїжджаємо в зону постійних обстрілів. З машин без команди не виходити. Працюємо чітко.

— Прийняли, — відповіли голоси один за одним.

Колона повільно сунула вперед, ніби ковзала краєм прірви. Над головами свистіли уламки, десь неподалік вибухнуло — землю струснуло так, що броня здригнулася.

— Ласкаво просимо в Авдіївку, — гірко пожартував хтось.

Громов мовчав. Він знав: тут не буде швидких боїв. Тут буде виживання. День за днем. Будинок за будинком.

І місто, яке вже давно мало впасти, знову чекало тих, хто стане між ним і ворогом.

Колона зупинилася різко. Без команди — тут усі й так розуміли: далі тільки пішки й тільки обережно.

— Прибули. Вивантаження по черзі. Швидко. — коротко кинув Громов у рацію.

Броня відчинилася, і в обличчя одразу вдарив запах пороху, гару й сирої землі. Повітря було важке, ніби його можна було різати ножем. Десь поруч вибухнуло — так близько, що уламки застукали по броні.

— Пішли, пішли! — крикнув Кабанов, махнувши рукою.

Бійці вискакували з машин і одразу розбігалися до укриттів: у вирви від снарядів, за залишки бетонних плит, у напівзруйновані підвали. Ніхто не біг просто так — тільки ривками, притискаючись до землі, рахуючи секунди між прильотами.

— Турбо — правий фланг! Лис… — Громов осікся на мить, але швидко взяв себе в руки. — Кабанов, бери людей і закріплюй ліворуч.