Глава 37. Повернення Громова

Глава 37. Повернення Громова

«Війна не питає, чи ти готовий повернутися.

Вона просто знову називає твоє ім’я».

Так історія Соколова на мить відступає вбік — і ми плавно повертаємося туди, де біль ще не встиг охолонути.

Назад до Громова.

Після госпіталю й довгих тижнів реабілітації він знову стояв на ногах. Шрами нили на зміну погоди, плече вже не було тим самим, але погляд — той самий. Спокійний, важкий, зосереджений. Лікарі казали «обережно», командування — «подивимось», а сам Громов знав одне: він не закінчив.

Коли він приїхав у підрозділ, його зустріли мовчки.

Без пафосу. Без зайвих слів.

Хтось просто міцно потис руку.

Хтось кивнув.

Хтось усміхнувся куточком губ.

— Думали, ти вже нас кинув, — тихо сказав один із бійців.

— Я не з тих, хто йде посеред дороги, — відповів Громов.

Він знову був серед своїх.

Донецька область зустріла їх сірою землею, холодним вітром і глухими відголосами далекої канонади. Старі позиції, нові карти, постійне очікування. Вони знали: це лише пауза. Коротка. Непевна.

Підрозділ розташувався, перевірили зброю, відновили зв’язок. Чекали наказу. Куди далі — ніхто не знав. Але всі відчували: довго стояти не дадуть.

Громов сидів увечері біля укриття, дивився на темне небо і стискав у руках каску. Він повернувся не заради себе. Він повернувся, бо там, попереду, знову будуть його люди. Його відповідальність. Його бій.

І війна, ніби почувши це, вже готувала для нього наступний виклик.

Підрозділ жив короткою, крихкою паузою між боями — тією самою, коли час ніби сповільнюється, але напруга нікуди не зникає.

На позиціях було відносно тихо. Лише десь далеко глухо перекочувався гуркіт артилерії, нагадуючи: спокій тут — тимчасовий.

Турбо сидів на ящику з боєкомплектом і зосереджено розбирав автомат. Рухи — відточені до автоматизму. Він протирав затвор, перевіряв пружину, кожну деталь оглядав так, ніби від цього залежало життя. Насправді — так і було.

— Зброя має бути готова раніше за тебе, — буркнув він, не піднімаючи очей.

Поруч Кабанов разом із двома бійцями возився біля бронемашини. Відкриті люки, запах мастила, брудні руки. Він лаявся пошепки, коли щось не сходилось, а потім задоволено хмикав, коли двигун нарешті заводився рівно.

— Щоб потім не підвела, — сказав він і поплескав броню, мов живу істоту.

Трохи далі хтось сидів у тіні бліндажа з телефоном біля вуха. Голос був тихий, майже домашній.

— Так, я в порядку… Так, їв… Ні, не холодно…

Він усміхався, дивлячись у землю, ніби бачив там обличчя дружини чи дитини. Для кількох хвилин війна відступала, поступаючись місцем іншому життю — тому, заради якого вони тут і стояли.

Хтось курив, мовчки дивлячись у поле.

Хтось жартував, згадуючи дурниці з мирного життя.

Хтось просто лежав, заплющивши очі, намагаючись вкрасти трохи сну.

Громов проходив між ними повільно, уважно. Він нічого не наказував — не було потреби. Це були його люди. Вони знали свою справу. Він зупинявся, кивав, інколи клав руку на плече — коротко, по-командирськи.

Він бачив усе: готовність, втому, напругу.

І знав — цей спокій закінчиться. Скоро.

Але поки що вони були разом.

Живі.

Готові.

База жила своїм внутрішнім ритмом — ніби окремий світ, відрізаний від решти країни мішками з піском і лініями окопів.

Надвечір повітря стало важчим. Сонце повільно падало за посадку, фарбуючи все навколо в мідно-червоні кольори. Черговий на вишці міняв зміну, сухо передаючи обстановку:

— Тихо. Повітря чисте. Радіоефір без руху.

На кухні польової їдальні хтось чаклував над казанком. Запах гарячої тушонки змішувався з димом буржуйки. Бійці підтягувалися з кружками, жартували, сперечалися, кому дістанеться більша порція.

— Їж, поки гаряче, — кинув хтось. — Потім може бути не до того.

У штабному наметі мерехтіла лампа. Карта Донецької області була вся в позначках — червоних, синіх, жовтих. Офіцер зв’язку тихо приймав повідомлення, записуючи щось у блокнот. Кілька разів він кидав погляд у бік Громова, але мовчав.

Сам Громов стояв зовні, спершись на ящик з БК. Він дивився в темряву, де вже зникало світло дня. Після госпіталю тіло ще іноді нагадувало про себе тупим болем, але він навчився не звертати уваги. Головне — люди. І те, що буде далі.

Несподівано над базою пройшов низький гул — десь далеко працювала ворожа артилерія. Земля ледь відчутно здригнулася. Розмови стихли самі собою.

— Почалося… — хтось сказав майже пошепки.

Черговий по базі швидко пройшовся позиціями, перевіряючи готовність.

— Без паніки. По місцях. Просто нагадують, що вони там.

У цей момент з намету вийшов офіцер зв’язку.

— Громов. Є рух по команді. Чекаємо уточнення напрямку.

Громов коротко кивнув.

— Зрозумів. Підготувати особовий склад. Без метушні.

На базі знову почався рух — вже інший, зібраний. Хтось одягав броню, хтось перевіряв рації, хтось мовчки стискав ремінь автомата. Турбо швидко зібрав зброю і встав поруч із Кабановим.

— Ну що, командире, — буркнув Кабанов, — відпочили?

Громов усміхнувся куточком губ.

— Відпочинемо після перемоги.

Ніч опускалася повністю. База завмерла в очікуванні — між тишею і бурею. Усі відчували: це лише затишшя. І дуже скоро на цій землі знову заговорять гармати.